Глава 66

Після пострілу Олега тиша в кабінеті тривала лише частку секунди. Потім її розірвав звук, схожий на стогін велетенської тварини — це почали деформуватися несні металеві балки маєтку. Вадим все ще стояв на колінах біля крісла з тілом Олега. Його пальці, що торкалися мармурової підлоги, залишали на ній чорні опіки. Кожна вена на його руках світилася пульсуючим фіолетовим світлом, передаючи залишки даних від «Alpha-Zero», які він витягнув із мережі будинку.

— Вадиме! Вставай, чорт забирай! — голос Сергія прорвався крізь гул у вухах.

Сергій влетів у кабінет, тримаючи на руках непритомну Лілію. Він застиг на мить, побачивши залите кров’ю крісло та Вадима, навколо якого повітря викривлялося від жару. Але часу на роздуми не було — панорамне вікно за спиною Вадима почало вкриватися дрібною сіткою тріщин, а потім розлетілося всередину тисячами дрібних скалок. Вони не падали. Під впливом магнітного поля, яке генерував Вадим, скляний пил завис у повітрі, утворюючи сяючу хмару.

— Будинок... — Вадим підняв голову. Його очі світилися рівним білим світлом, позбавленим зіниць. — Він видаляє себе. Олег заклав терміт у фундамент.

Вадим спробував підвестися. Його м'язи смикалися від мікророзрядів. Коли він нарешті став на ноги, стіл Олега за його спиною почав тріщати — масивний дуб розколовся навпіл під вагою накопиченого статичного заряду.

— Біжи за мною! — Вадим зробив крок до виходу. Він не йшов, він майже плив, викидаючи вперед руку.

Щойно вони вийшли в коридор, стеля позаду них обвалилася, поховавши кабінет і тіло Олега під тоннами бетону. Коридор перетворився на тунель із вогню та іскор. Кабелі під напругою виривалися зі стін, наче розлючені змії, намагаючись вдарити Сергія. Вадим лише поводив рукою, і магнітне поле відштовхувало дроти, змушуючи їх безсило плавитися на підлозі.

— Дивись під ноги! — крикнув Сергій, міцніше перехоплюючи Лілію.

Підлога в холі почала просідати. Дорогі італійські меблі, картини, антикваріат — усе це зсувалося в глибоку вирву, що утворилася в центрі вітальні. Вадим відчував цей руйнівний процес як послідовність команд: Delete. Delete. Delete. Олег не хотів залишати після себе нічого, навіть доказів свого існування.

Вони майже скотилися по сходах, що кришилися під їхніми ногами. Вадим відчував, як його власний мозок починає "перегріватися" від об'єму даних, які він стримував у собі, щоб не дати системі заблокувати виходи.

— Туди! Броньований «Рендж»! — Сергій вказав на важкий позашляховик у кутку підземного гаража.

Він закинув Лілію на заднє сидіння. Вадим зупинився біля капота. Його рука мимоволі торкнулася металу, і машина здригнулася. Фари спалахнули сліпучим світлом, а двигун завівся сам собою, навіть без ключа — Вадим просто замкнув ланцюг запалювання своєю волею.

— Швидше, Вадиме! — Сергій уже втиснувся за кермо.

Вадим впав на пасажирське сидіння. Його голова відкинулася на підголівник, і він відчув, як з носа потекла тонка цівка крові. — Гони... — прошепотів він. — Система самознищення активувала сейсмічний заряд. Скеля зараз обвалиться в море.

Сергій витиснув газ до упору. Машина з диким ревом рвонула вперед, вибиваючи важкі сталеві ворота, які Вадим змусив відімкнутися в останню мілісекунду. Вони вилетіли на під’їзну доріжку саме в той момент, коли за їхньою спиною маєток Олега видав останній, низький звук розриву.

У дзеркалі заднього виду Сергій побачив неможливе: величезна біла вілла почала повільно, майже граціозно, занурюватися під землю. Хмара білого пилу піднялася на сотні метрів, а потім уся скеля під будинком з гуркотом обвалилася в чорні води Чорного моря.

На місці розкоші та цифрової тиранії залишилася лише порожня вирва і дим, що повільно розчинявся в нічному небі.

Вадим сидів поруч, не рухаючись. Його пальці все ще ледь помітно іскрили, а на екрані мультимедійної системи автомобіля без зупину бігли рядки коду, які він мимоволі транслював у бортовий комп’ютер.

— Ми живі... — важко дихаючи, промовив Сергій. — Ми — так, — відповів Вадим, і його голос здався Сергію абсолютно чужим. — Але я більше не впевнений, що я — це тільки я.