Глава 65

Коли Вадим стиснув у долоні «Ключ Івана», світ навколо нього не просто згас — він вивернувся навиворіт. Синій світлодіод пристрою пульсував у такт його власному серцю, і з кожним ударом Вадим відчував, як простір навколо нього густішає. Повітря в кабінеті Олега стало в’язким, наче розплавлене скло. Запах лаванди зник, витіснений різким, майже болісним ароматом йоду та розпеченого кремнію.

Олег стояв навпроти, і в цей момент він перестав бути людиною. В очах Вадима, які почали сприймати світ через призму наведеного поля, старий виглядав як складна мережа згасаючих нейронних зв’язків. Його піднятий револьвер здавався лише набором векторів та металевих атомів, що вібрували від напруги.

— Ти... — прошепотів Олег, і його голос долинав до Вадима вже не через повітря, а через кістки черепа. — Ти відкрив двері, які не мають засувів ізсередини.

За дверима кабінету крик Лілії раптово змінився на низьке, горлове хрипіння. Вадим відчув це фізично — наче з його власного тіла витягували розпечений дріт. Система «Alpha-Zero», відчувши пріоритетний код Вадима, почала перенаправляти потоки даних.

Це було схоже на те, як величезна ріка раптово змінює русло. Мільярди логічних операцій, гігабайти зашифрованої волі Олега та алгоритми придушення, які роками зріли в надрах мережі, кинулися в одну точку — в розум Вадима.

— Приймай... — прохрипів Олег. — Це твоя спадщина, сину Олександра. Це те, від чого твій батько намагався тебе вберегти, і те, до чого я тебе готував кожним своїм ударом, кожною зрадою.

Вадим упав на коліна. Мармурова підлога здалася йому розпеченою плитою. Він бачив, як його власні руки починають ледь помітно світитися — тонка мережа блакитних ниток проступала під шкірою, повторюючи малюнок вен. Це був не світлодіод, це була іонізація крові під впливом колосального струму, який генерував «Ключ».

Олег повільно підняв револьвер. У світлі свічки, яка вже майже догоріла, його обличчя виглядало тріумфальним. Він не збирався стріляти у Вадима. Йому це було вже не потрібно. Він бачив, що процес незворотний.

— Я не залишу тобі своєї слабкості, — сказав Олег. — Я залишу тобі лише свою силу. Будь богом, Вадиме. Або будь попелом. Іншого вибору я тобі не залишив.

Холодне клацання курка здалося Вадиму громом. Він хотів крикнути «Ні!», але його язик став важким і чужим. Він бачив рух пальця Олега на спусковому гачку в уповільненій зйомці. Бачив, як бойок б’є по капсулю. Бачив спалах пороху.

Гуркіт пострілу в закритому кабінеті був таким сильним, що панорамне скло вікна, яке вже було під напругою від магнітного поля, вкрилося дрібною сіткою тріщин. Олег відкинувся назад у своє крісло. Його тіло обм'якло, а револьвер зі стукотом упав на килим.

Але для Вадима це була лише картинка без звуку. У його голові в цей момент розірвалася наднова зірка.

Він відчув, як його особистість починає розчинятися. Спогади про дитинство, про запах маминих парфумів, про холодну воду лиману — все це почало перемішуватися з кодами доступу до ядерних об'єктів, логінами адміністраторів міських мереж та приватними листуваннями тисяч людей.

— Я... Вадим... — прошепотів він, вчепившись нігтями в мармур.

Він відчував Лілію. Тепер він відчував її не через двері, а безпосередньо. Він бачив її нейронну карту, бачив, як напруга на її імпланті спадає, переходячи до нього. Вона була врятована, але ціна була вищою, ніж він міг уявити.

Двері кабінету з гуркотом розчинилися. Сергій забіг усередину, тримаючи на руках знепритомнілу Лілію. Він зупинився як укопаний, дивлячись на залите кров’ю крісло Олега і на Вадима, який стояв на колінах у центрі блакитного електричного німба.

— Вадиме! Друже! — Сергій кинувся до нього, але за метр від Вадима його відкинуло потужним розрядом статичної електрики.

Вадим підняв голову. Його очі більше не були карими. Вони випромінювали рівне, холодне світло рідкокристалічного екрана.

— Йдіть... — голос Вадима тепер складався з тисячі голосів одночасно. — Винеси її. Будинок... він зараз самознищиться. Резервний протокол Олега... він замінував ядро.

Вадим простягнув руку до столу, і флешка Олега просто випарувалася в його пальцях, перетворившись на цифрову пилюку. — Я тримаю завісу... поки що. Біжіть!