Глава 64

Коли Олег договорив останню фразу про «ціну», в кабінеті запала тиша, настільки густа, що здавалося, її можна розрізати ножем. Вадим не ворушився. Він дивився на Олега, намагаючись розгледіти в цій зморшкуватій масці залишки тієї людини, яку він колись поважав. Світло лавандової свічки тремтіло, вихоплюючи з темряви то гостре підборіддя старого, то його вузлуваті пальці, що застигли на підлокітниках крісла.

— Ти завжди любив театральні ефекти, Олегу, — нарешті вимовив Вадим. Його голос звучав низько, майже на межі чутності, але він заповнював кожен куток кімнати. — Навіть зараз, коли твоя імперія розсипалася в прах, ти намагаєшся грати роль ляльковода. Але нитки обірвані. Ти сидиш у темряві, в оточенні паперу, який нікого не зігріє.

Олег повільно нахилився вперед. Його обличчя наблизилося до кола світла, яке створювала свічка. Тепер Вадим бачив його очі — вони не були очима переможеного. У них горів хворобливий, майже релігійний вогник.

— Нитки? — Олег хрипко засміявся, і цей звук перейшов у сухий кашель. — Вадиме, ти так і не зрозумів головного. «Alpha-Zero» не був мережею дротів. Він був середовищем. Ти вимкнув живлення, так. Ти спалив сервери. Але ти не можеш вимкнути те, що вже інтегровано в біологію.

Він повільно простягнув руку до залізної флешки, що лежала на столі. — Твій батько, Олександр... він був мрійником. Він вірив, що можна створити чистий розум. Але я був реалістом. Я знав, що розум без еволюційного страху — це просто калькулятор. Тому я додав у систему «Alpha» те, що робить нас людьми. Бажання вижити будь-якою ціною.

Тим часом у коридорі, де залишилися Сергій та Лілія, атмосфера змінилася. Сергій стояв біля дверей, стискаючи пістолет, його погляд був прикутий до темних кутів коридору. Він звик до небезпеки, яку можна побачити в приціл, але ця тиша маєтку тиснула на нього сильніше за будь-який обстріл.

— Ліліє? — покликав він тихо.

Дівчина не відповіла. Вона притулилася спиною до холодної стіни, обхопивши себе руками. Її дихання стало частим і поверхневим. Під шкірою на її шиї, там, де знаходився нейроінтерфейс, почало пульсувати слабке, ледь помітне фіолетове світло. Це не було звичайне світіння — воно нагадувало розряди блискавки в грозовій хмарі.

— Воно... воно кличе, — прошепотіла вона. Її очі були широко розплющені, але вона не бачила Сергія. — Система... вона не вмерла. Вона стискається. Вона наче намагається втиснутися в одну-єдину точку.

Сергій зробив крок до неї, але зупинився. Він побачив, як пальці Лілії судомно вчепилися в тканину її куртки. — Ліліє, Вадим вимкнув це! Бункер знищений! — він спробував торкнутися її плеча, але дівчина різко сіпнулася вбік. — Ні! — її голос зірвався на крик. — Ви вимкнули світло, але ви не вимкнули голос! Олег... він активував резервний протокол. Він завантажує залишки «Alpha» в локальну мережу маєтку... в автономні вузли. І єдиний вільний вузол тут — це я.

У кабінеті Вадим почув крик Лілії. Він миттєво кинувся до столу, але Олег, попри свою немічність, виявився швидшим. Він поклав руку на револьвер.

— Не підходь, — сказав старий, і в його голосі знову з’явилася сталь. — Якщо ти перервеш процес зараз, її мозок просто вигорить. Синхронізація вже почалася. «Alpha-Zero» шукає новий дім, Вадиме. Твій батько хотів, щоб система служила людям. Що ж, тепер вона буквально стане людиною.

Вадим зупинився, важко дихаючи. Відстань між ним і Олегом була лише два метри, але вона здавалася прірвою. — Ти збожеволів, — промовив Вадим. — Ти хочеш перетворити її на машину? — Ні, — Олег посміхнувся, і в світлі свічки ця посмішка виглядала як розріз на полотні. — Я хочу, щоб машина отримала душу. Її душу. І тоді «Alpha» стане справді непереможним. Без серверів, без центрів обробки даних... просто дівчина, яка бачить світ через призму досконалого коду.

Олег підняв флешку. — Тут остання копія моєї волі. Моїх спогадів. Моїх амбіцій. Коли завантаження завершиться, Лілія перестане бути просто Лілією. Вона стане мною. Оновленим. Вічним.

Вадим відчув, як лють закипає в ньому, змішуючись із крижаним спокоєм. Він зрозумів, що Олег не просто захищається. Він проводить свій останній експеримент. Кабінет, свічки, розмови — все це було лише ширмою, щоб виграти час для завершення завантаження.

— Ти цього не зробиш, — сказав Вадим, повільно опускаючи руку до кишені, де лежав пристрій ручного скидання, який він забрав з бункера. — Якщо система шукає точку входу, я дам їй іншу.