Глава 63

Вадим переступив поріг. Важкі дубові двері здригнулися і зачинилися за його спиною з глухим, остаточним звуком, відсікаючи шум прибою та запах мокрого очерету. Усередині маєтку панувала інша атмосфера — стерильна, застигла, позбавлена природних рухів повітря.

Система клімат-контролю, яка раніше безшумно ганяла потоки іонізованого повітря, тепер мовчала. У величезному холі, висота якого сягала трьох поверхів, запах дорогого парфуму «Oud Wood» почав змішуватися з важким ароматом розігрітої пластмаси та озону — наслідком короткого замикання в одному з розподільних щитів.

Вадим повів ліхтарем по стінах. Промінь вихопив з темряви порожній пост охорони праворуч від входу. Раніше там завжди сидів оперативник, оточений моніторами, що транслювали картинку з сотень точок. Зараз монітори були мертвими чорними прямокутниками, у яких Вадим бачив лише власне викривлене відображення.

— Тут занадто порожньо, — прошепотіла Лілія. Її голос піднявся вгору, відбився від скляної купольної стелі й повернувся назад ледь чутним ехо. — Навіть пилососи-роботи завмерли посеред залу. Наче в музеї катастрофи.

Вони почали підніматися по широких мармурових сходах. Сходинки, які мали б автоматично підсвічуватися м'яким блакитним світлом під кожним кроком, залишалися темними. Вадим відчував під ногами холод каменю, який більше не підігрівався вбудованими тенами.

На кожному прольоті стояли античні статуї, перемішані з ультрасучасними інсталяціями. В промені ліхтаря вони виглядали потворно: безголовий мармуровий атлант здавався понівеченим тілом, а скляна скульптура «Alpha-Zero», що мала б світитися зсередини, тепер була просто купою прозорого мотлоху, об який Сергій ледь не перечепився.

— Тихо, — Вадим зупинився на другому поверсі.

Він вимкнув ліхтар. У коридорі миттєво стало темно, але через хвилину очі адаптувалися. Через скляну стелю пробивалося слабке сяйво місяця, малюючи на підлозі довгі, ламані тіні. Але головним було не це. Наприкінці коридору, під масивними дверима кабінету Олега, тремтіла тонка жовта смужка.

— Свічка, — констатував Сергій, перевіряючи затвор пістолета. — Старий метод. Він знає, що ми тут. Або він просто боїться темряви.

Вадим пішов уперед. Кожен крок по м'якому ворсистому килиму в коридорі здавався безшумним, але для Вадима він відлунював у скронях, як удари молота. Він згадав цей коридор. Двадцять років тому він бігав тут дитиною, поки його батько Олександр та Олег сперечалися про майбутнє нейромереж у кабінеті. Тоді тут пахло кавою та новими книгами. Тепер пахло розпадом.

Він зупинився біля стіни, де висіли дипломи та нагороди Олега. Всі вони були в цифрових рамках, які зараз перетворилися на шматки мертвого пластику. Весь тріумф життя цієї людини залежав від безперервного потоку електронів. Без нього Олег Петрович перетворився на звичайну стару людину в великому, порожньому будинку.

— Чекайте тут, — Вадим кивнув Сергію та Лілії.

Він підійшов до дверей кабінету. Ручка була викувана у формі голови лева — символ гордині, яку Олег так плекав. Вадим поклав на неї долоню. Метал був крижаним. Він не став стукати. Він просто натиснув на ручку, і важка стулка повільно, з неохочим скрипом, розчинилася всередину.

Кімната була занурена в напівтемряву. На величезному столі з мореного дуба горіла одна товста лавандова свічка в срібному підсвічнику. Олег сидів у кріслі спиною до дверей, дивлячись у панорамне вікно на море. Його сива голова здавалася маленькою і тендітною на тлі масивної спинки крісла.

— Ти запізнився, Вадиме, — промовив Олег, не обертаючись. Голос його був сухим, але дивно спокійним. — Я вже встиг дочитати останній розділ паперової книги. Знаєш, у них є одна перевага перед твоїми вірусами — вони не зникають, коли вимикаєш рубильник.

Вадим зробив крок всередину, і запах лаванди, такий недоречний у цьому технологічному пеклі, вдарив йому в ніс.

— Книги не врятують тебе від того, що ти зробив, Олегу, — сказав Вадим, зупиняючись посеред кабінету. — Світло згасло для всіх. Але для тебе воно більше не ввімкнеться ніколи.

Олег повільно повернув крісло. У слабкому світлі свічки його обличчя виглядало як пергаментна маска, поорана глибокими зморшками. На столі перед ним, поруч зі свічкою, лежав старий револьвер і невелика флешка в залізному корпусі.

— Ти думаєш, що приніс справедливість? — Олег ледь помітно всміхнувся. — Ні, хлопчику. Ти просто приніс хаос. І зараз я покажу тобі, яку ціну заплатить твоя подруга за твою цікавість.