Глава 62

Вадим міцно стискав кермо позашляховика. Його пальці, зведені судомою від напруги останніх годин, здавалися чужими. Машина підстрибувала на вибоїнах ґрунтової дороги, що зміїлася вздовж Хаджибейського лиману. Праворуч від них вода здавалася густою і чорною, наче ртуть, у якій не відбивалося жодне світло — бо світла в Одесі більше не було.

​— Дивись, — Сергій вказав на узбіччя.

​Вадим пригальмував. У світлі їхніх фар, єдиному яскравому промені в цій частині області, вони побачили патрульну машину поліції. Вона стояла з відчиненими дверцятами. Поліцейський сидів на капоті, обхопивши голову руками. Його рація на поясі видавала лише рівномірне, заспокійливе шипіння. Він навіть не підняв голови, коли важкий позашляховик проїхав повз.

​— Вони не просто втратили зв'язок, — промовив Вадим, перемикаючи передачу. — Вони втратили систему координат. Цей хлопець не знає, чи він ще при виконанні, чи світ уже закінчився.

​У салоні панувала дивна атмосфера. Лілія притулилася чоло до холодного скла вікна. Її дихання залишало на ньому маленькі хмаринки пари. Вадим бачив її відображення: вона виглядала так, ніби щойно вийшла з тривалого наркозу.

​— Ти в порядку? — запитав він, не відриваючи очей від дороги.

— Я... я відчуваю звуки, — відповіла вона після тривалої паузи. — Справжні звуки. Шурхіт гравію під колесами. Роботу поршнів у двигуні. Раніше все це перекривав цифровий гул. «Alpha-Zero» постійно аналізував оточення за мене, підказуючи, на що звертати увагу. Тепер я сама маю вирішувати, що важливо. Це... виснажливо.

​Вадим розумів її. Він і сам відчував цю раптову вагу реальності. Без підказок нейромережі, без автоматичного аналізу ризиків на екрані планшета, світ знову став величезним, непередбачуваним і небезпечним.

​Коли вони виїхали на основну трасу, що вела до елітного селища під Одесою, шлях заступила колона зупинених вантажівок. Водії вийшли з кабін, збившись у купу посеред дороги. Сучасні фури з електронними мізками просто заблокували власні гальма, коли центральний сервер перестав відповідати на запити аутентифікації.

​— Доведеться їхати через старі виноградники, — Сергій розгорнув паперову карту — архаїчний артефакт, який він завчасно витягнув із бардачка. — Там дорога розбита, але ми об'їдемо цей затор.

​Вадим різко крутнув кермо, з'їжджаючи на вузьку стежку. Гілки низьких кущів шкрябали по бортах машини, видаючи звук, схожий на скрегіт металу об метал. Це було наче фізичне втілення того, як стара реальність намагається вчепитися в них, не пускаючи далі.

​Через двадцять хвилин вони побачили перші вогні. Це не було електричне світло — це були смолоскипи та багаття. Мешканці котеджного містечка, люди, які звикли до «розумних будинків» та автоматичних систем безпеки, тепер грілися біля розпалених декоративних огорож.

​— Подивіться на них, — прошепотіла Лілія. — Вони налякані більше за тих поліцейських на трасі. У них було все, а тепер вони навіть не можуть відчинити власні гаражі з електроприводом.

​Вадим не зупинявся. Його ціль була далі — на самій кручі над морем, де розташовувався маєток Олега. Це була споруда, що живилася від власної сонячної ферми та вітряків, а отже — вона все ще мала енергію. Але вона була відрізана від «розуму».

​На під’їзді до головних воріт маєтку вони побачили те, чого Вадим боявся найбільше. Чорний дим. Він піднімався від одного з гостьових будиночків.

— Автоматика пожежогасіння вимкнулася, — констатував Сергій, дістаючи пістолет і перевіряючи затвор. — Якщо там почалося коротке замикання в момент імпульсу, вони горять заживо у власних "розумних" кімнатах.

​Вадим зупинив машину за сто метрів від головного в’їзду. Ворота були зачинені, але натовп охоронців, які раніше нагадували кіборгів у своїх шоломах з доповненою реальністю, тепер хаотично бігав по периметру. Вони зняли шоломи. Без них це були просто розгублені чоловіки в дорогому екіпіруванні.

​— Нам не потрібен штурм, — сказав Вадим, виходячи з машини. — Нам потрібен Олег. Якщо він ще не наклав на себе руки від усвідомлення того, що він більше не володар світу.

​Вадим взяв ліхтар і попрямував до паркану. Кожен його крок у цій абсолютній темряві, розрізаній лише тонким променем світла, наближав його до фіналу. Але він відчував: справжня боротьба тільки починається. Олег у гніві та відчаї був значно небезпечнішим, ніж Олег, впевнений у своїй силі.