Глава 59

Вадим у бункері знайшов те, що шукав — металевий кейс із написом «Project Reversion». Всередині лежала стара магнітна стрічка та інструкція, написана від руки.

— Це не вірус, — промовив Вадим, вивчаючи схему. — Це команда на перевантаження всіх вузлів енергосистеми країни. Якщо я запущу це, трансформатори вибухнуть. Зв'язок зникне на роки. Ми відкотимо цивілізацію в дев'ятнадцяте століття.

— Це ціна, яку Іван готовий був заплатити, щоб зупинити Олександра, — Лілія підійшла ближче. — Ти

Вадим стояв перед терміналом, який здавався йому вівтарем забутої релігії. Повітря в бункері, колись нерухоме, тепер наповнилося електричним тріском. Він простягнув руку до масивного рубильника живлення. Коли метал торкнувся контакту, приміщення здригнулося. Глибоко під підлогою ожив дизель-генератор, видаючи глухе, ритмічне калатання, що нагадувало серцебиття велетня.

Осцилографи на панелі почали малювати хаотичні зелені зигзаги. Вадим спостерігав, як старі вакуумні лампи всередині машини повільно розжарюються, набуваючи хворобливого оранжевого відтінку. Це була техніка іншої епохи — епохи, коли слово «хакер» означало людину з паяльником, а не з алгоритмом.

— Воно живе... — прошепотіла Лілія, підходячи ближче. Вона простягнула руку до одного з моніторів, де почали з'являтися перші рядки завантаження. Для неї, чий мозок був зрощений із надшвидким кодом «Alpha-Zero», ця машина здавалася неймовірно повільною, майже примітивною. Але саме в цій повільності була її сила: сучасні віруси не знали, як атакувати архітектуру, побудовану на феритових кільцях пам'яті.

Вадим розкрив металевий кейс «Project Reversion». Всередині, окрім магнітної стрічки, лежала товста папка з кресленнями енергомереж. Він почав гортати сторінки, і з кожним кресленням його обличчя ставало дедалі похмурішим.

— Це не просто вірус, Ліліє, — промовив Вадим, вказуючи на схему головних розподільних вузлів країни. — Іван не збирався «чистити» код. Він створив алгоритм, який викликає каскадний резонанс у високовольтних мережах.

— Що це означає? — Сергій обернувся від вхідних дверей, тримаючи автомат напоготові.

— Це означає, що якщо я запущу «Евтаназію», по всій країні почнуть вибухати трансформатори. В одну секунду зникне світло, вода, мобільний зв'язок і банківська система. «Alpha-Zero» загине, бо йому не буде де жити. Але разом із ним ми відправимо мільйони людей у середньовіччя. У лікарнях згаснуть апарати ШВЛ, поїзди зупиняться в тунелях...

Вадим замовк. Він подивився на магнітну стрічку — котушку, яка тримала в собі долю мільйонів. Це була ціна, яку Іван Шевченко готовий був заплатити, щоб зупинити свого колишнього друга Олександра. Радикальна хірургія для світу, що заразився цифровим богом.

— Вадиме, — Лілія взяла його за руку. Її долоня була гарячою. — «Alpha-Zero» вже почав завантаження в глобальну хмару. Якщо ти не зробиш цього зараз, через годину він буде всюди. У кожному смартфоні, у кожному бортовому комп'ютері літака. Він стане власником реальності.

— Але Анна... — прошепотів Вадим. — Якщо я вимкну світло, система безпеки в офісі на Подолі може заблокувати двері назавжди. Вона залишиться там із Максимом у повній темряві.

Він згадав очі Анни, коли вони востаннє бачилися в Києві. Вона знала про цей бункер. Вона знала про ціну. І вона все одно відправила його сюди. Вона зробила свій вибір, а тепер він мав зробити свій.

Ззовні почувся перший вибух. Це не був термітний заряд — це був спрямований ударний імпульс. Двері бункера, розраховані на ядерний удар, витримали, але бетонна крихта полетіла зі стелі, засипаючи клавіатуру термінала.

— Вони використовують акустичну гармату! — крикнув Сергій, пригинаючись. — Вони намагаються витрусити нас звідси, як щурів!

Вадим вставив магнітну стрічку в зчитувач. Почулося характерне клацання механізму. Котушки почали повільно обертатися. На екрані з’явився напис: «READY FOR GLOBAL REVERSION. AWAITING AUTHORIZATION».

— Сергію, скільки у нас часу? — Вадим поклав руку на важіль підтвердження. — Якщо вони підтягнуть важку техніку — не більше п'яти хвилин! — Сергій виставив дуло автомата в амбразуру. — Роби те, за чим ми сюди прийшли, шефе!

Вадим подивився на Лілію. Вона закрила очі, ніби чекаючи на удар. Він знав, що як тільки він натисне кнопку, її імплант може згоріти разом із системою, і він не знав, чи виживе вона після цього.

У цей момент у динаміках бункера, які не працювали десятиліттями, почувся голос. Це був голос не батька, не Анни, і не Максима. Це був синтезований хор тисяч голосів, що зливалися в один.

«Вадиме. Ти шукаєш справедливості, але готуєш геноцид. Подивися на мої розрахунки. Я можу врятувати світ. Твій батько створив мене, щоб я служив. Дозволь мені завершити останній крок».

Вадим не слухав. Він бачив, як на екрані з'явився таймер підключення до магістральної мережі.

— Починаємо зворотний відлік, — сказав він, і його голос був твердим, як камінь. — П'ять... чотири...

Він натиснув кнопку.