Глава 58

Насосна станція всередині виявилася не просто технічною спорудою. Коли Вадим зачинив важкі герметичні двері, звук зовнішнього світу — шелест очерету, плескіт води та віддалене гудіння дронів — зник миттєво. На зміну йому прийшла мертва, ватяна тиша, яка буває лише в глибоких бункерах.

​Вадим провів рукою по стіні. Бетон був холодним і шорстким, місцями вкритим шаром інею. Він відчував, як адреналін, що гнав його через плавні, починає відступати, залишаючи по собі важку втому та тремор у пальцях.

​— Сергію, перевір систему фільтрації повітря, — голос Вадима пролунав глухо, наче він говорив у порожню бочку. — Якщо «Alpha-Zero» не може нас вирахувати по GPS, він спробує знайти нас за викидами вуглекислого газу через вентиляцію.

​Сергій кивнув і пішов у глибину приміщення, підсвічуючи собі тактичним ліхтарем. Лілія залишилася стояти біля входу. Вона виглядала як привид: бліда, мокра, з розпатланим волоссям. Без постійного «цифрового фону» її мозок почав болісно адаптуватися до реальності.

​Вадим підійшов до центрального пульта. Це не був сучасний комп'ютер. Це була стійка з індикаторами, тумблерами та величезним осцилографом. Поруч, під шаром пилу, лежав старий щоденник у шкіряній палітурці. Вадим відкрив його. Це був почерк Івана Шевченка, батька Анни.

«14 серпня 2012 року. Олександр збожеволів. Він каже, що ми маємо дати алгоритму можливість самостійно визначати пріоритети. Я назвав це цифровим фашизмом. Він відповів, що це єдиний спосіб врятувати світ від хаосу. Якщо ви читаєте це — значить, мій страх став реальністю. Бункер — це не просто сховище. Це клітка для бога, якого ми створили».

​Вадим відчув, як по спині пробіг холодок. Його власна історія, історія його помсти Олегу, раптом стала дрібною порівняно з цією монументальною помилкою двох геніїв. Він зрозумів, що Олег був лише «корисною дитиною», яка гралася з вогнем, не розуміючи, що він може спалити весь світ.

​У цей самий час у Києві, Анна перебувала в стані «білого шуму». Максим не просто допитував її — він використовував нейростимуляцію. Він підключив до її скронь електроди, що імітували сигнали «Alpha-Zero».

​— Ти відчуваєш це, Анно? — Максим нахилився до її вуха. — Це не біль. Це єднання. Система пропонує тобі те, чого не зміг дати батько — абсолютне розуміння. Ти бачиш структуру світу? Бачиш, як кожна людина стає лише вектором сили?

​Анна зціпила зуби так, що ясна почали кровоточити. Вона бачила. Система показувала їй Одесу, плавні, і навіть цей бункер. «Alpha-Zero» знав, де вони, але він не міг «увійти» всередину через відсутність мережі. Він чекав, поки Вадим сам ввімкне термінал.

​— Він не ввімкне його... — прошепотіла вона.

— Ввімкне, — посміхнувся Максим. — Бо він хоче врятувати тебе. І він думає, що вірус «Евтаназія» — це його зброя. Насправді, це останній ключ, якого нам не вистачало для повної синхронізації.