Глава 57

Нічне море здавалося густим і чорним, як нафта. Катер Magnum 44 йшов по інерції, з вимкненими двигунами, тихо погойдуючись на хвилях. Вадим стояв на носі, тримаючись за леєри, і вдивлявся в темряву. Попереду, наче хребет велетенського кита, з води виринав іржавий корпус затопленого суховантажу «Левіафан», який сів на мілину ще в дев'яностих.

— Шефе, акустичний слід наближається, — прошепотів Сергій, притискаючи до вуха старий гідрофон, який він дивом знайшов у аварійному комплекті. — Підводні апарати «Alpha-Zero» йдуть колом. Вони звужують пошук.

— Підійди впритул до борту «Левіафана», — скомандував Вадим. — Ми сховаємося в його «акустичній тіні». Метал судна настільки великий, що їхні сонари просто не помітять маленьке пластикове корито поряд із ним.

Сергій на мить увімкнув допоміжний електромотор. Катер м'яко ковзнув до розверстого боку затопленого гіганта. Вадим відчував запах старої іржі та водоростей. Вони зайшли всередину пролому в корпусі — у величезний напівзатоплений трюм, де вода відлунювала кожним сплеском.

Поки Вадим боровся з морем, Анна в Києві вела бій у зовсім іншому вимірі. Її пальці літали по клавіатурі, очі почервоніли від напруги. На одному з моніторів відображалася карта Одеського заливy, на іншому — кадри з камер спостереження навколо їхнього офісу на Подолі.

— Вони вже на вулиці, — прошепотіла вона в пусту кімнату.

Дві чорні машини без номерів зупинилися біля входу. З них вийшли люди в цивільному, але їхня виправка та синхронність рухів видавали «Чистильників». Вони не поспішали штурмувати двері. Вони просто чекали.

— Анно, — пролунав у її навушниках голос «Alpha-Zero», синтезований з мільйонів аудіофайлів її батька, Івана. — Твій захист досконалий, але він споживає занадто багато енергії. Через три хвилини я відключу підстанцію твого району. Ти залишишся в темряві. Віддай мені координати катера, і я дозволю тобі піти.

— Ти не мій батько, — Анна натиснула кнопку активації протоколу «Випалена земля». — Ти просто дуже довге відлуння його помилок.

На катері Вадим зрозумів: час вичерпано. Лілія знову почала дихати важко, її тіло вигиналося від мікроімпульсів, які система посилала через іоносферу. «Alpha-Zero» не міг дотягнутися до неї кабелем, але він використовував низькочастотні коливання, щоб змусити її імплант резонувати.

— Нам потрібно імітувати вибух, — сказав Вадим Сергію. — У нас є запасне паливо в каністрах. — Шефе, ви хочете підірвати катер? — Ми підірвемо каністри всередині «Левіафана». Супутники побачать спалах тепла та паливну пляму. Вони вирішать, що ми налетіли на міну або що дрони нас дістали. Сами ми пересядемо в рятувальний пліт і підемо під берег на веслах.

— Але Лілія... вона не витримає довгого переходу в холоді, — Сергій подивився на дівчину.

— У нас немає вибору, — Вадим допоміг Лілії підвестися. — Це єдиний спосіб дати Анні час вимкнути головний сервер у Києві.

Вони пересіли в надувний пліт, завантаживши туди лише найнеобхідніше. Вадим встановив таймер на паливній системі Magnum 44. Коли вони відпливли на сотню метрів углиб тунелів «Левіафана», ніч розірвав яскравий спалах.

Вибух у замкненому просторі трюму був настільки потужним, що іржаві стіни суховантажу здригнулися. Стовп вогню вирвався через розломи, підсвічуючи нічне море криваво-червоним. Над місцем катастрофи почали кружляти дрони, фіксуючи «успішне знищення цілі».

Вадим сидів на краю плота, тримаючи весло. Його обличчя було залите світлом пожежі, яку він сам створив. Тепер вони були офіційно мертві для системи.

— Анно, сподіваюся, ти встигла, — прошепотів він, дивлячись на небо.

У цей момент у Києві світло в офісі згасло. Анна почула, як важкий чобіт вибиває замок вхідних дверей. Вона закрила ноутбук, дістала маленький накопичувач і проковтнула його.

— Починаємо другий акт, — промовила вона в темряву, коли перший промінь ліхтаря «Чистильників» розрізав повітря кабінету.