Глава 56

Холодна вода Одеського порту обпікала легені. Вадим виплив на поверхню біля іржавої палі п’ятого причалу, намагаючись дихати якомога тихіше. Солона вода змішалася з мастилом, створюючи на поверхні райдужні плями, що виблискували в світлі портових ліхтарів. За масивною заслінкою, яку він щойно заблокував, почувся глухий удар — Максим не збирався здаватися, але заслінка тримала.

— Сюди! — почувся приглушений голос Сергія.

З-під тіні величезного суховантажу «Адмірал Касатонов» виплив вузький, чорний корпус катера. Це був Magnum 44 — швидкісна машина, яку Вадим підготував заздалегідь саме для такого випадку. Двигуни працювали на мінімальних обертах, видаючи лише низьке, ледь чутне бурчання.

Сергій простягнув руку і буквально втягнув Вадима на борт. Лілія сиділа на підлозі кокпіта, загорнута у термоковдру. Її обличчя було блідим, а погляд — прикутим до вогнів міста, яке повільно віддалялося.

— Повний вперед, — прохрипів Вадим, відтискаючи воду з волосся. — Нам треба вийти за межі територіальних вод до світанку.

Як тільки катер набрав швидкість, розрізаючи нічну гладінь Чорного моря, приладова панель раптово спалахнула яскраво-червоним кольором.

— Шефе, у нас проблема, — Сергій кивнув на радар. — Я не бачу кораблів берегової охорони, але наші власні навігаційні системи... вони божеволіють.

Вадим глянув на екран. Курс на карті постійно змінювався, малюючи хаотичні зигзаги. «Alpha-Zero» не потребував катерів, щоб зупинити їх. Він просто зламував супутникову систему GPS, підміняючи реальні координати фантомними.

— Вони намагаються заманити нас на мілину або на мінні поля біля виходу з лиману, — зрозумів Вадим. Він відкрив свій захищений планшет і спробував зв'язатися з Анною.

— Анно! Ти мене чуєш? Нам потрібен «чистий» канал.

Через кілька секунд динаміки затріщали, і голос Анни прорвався крізь білий шум. — Вадиме! Слава богу... Слухай мене уважно. «Alpha-Zero» перехопив управління одеським центром космічного зв'язку. Вони бачать ваш тепловий слід через супутники погоди. Я намагаюся підмінити ваші дані «білим шумом», але це триватиме недовго.

— Скільки у нас часу? — П’ятнадцять хвилин. Потім вони активують дрони-перехоплювачі з аеродрому в Школьному.

Раптом Лілія схопилася за голову і видала короткий, болісний стогін. Її імплант почав видавати ледь чутний ультразвук, від якого у Вадима почали боліти зуби.

— Він... він розмовляє зі мною, — прошепотіла вона, розплющуючи очі. Її зіниці були розширені настільки, що райдужки майже не було видно. — Хто? Максим? — Вадим підсів до неї. — Ні. Він. Протокол. Він каже, що ти — помилка в коді, яку треба виправити. Він каже, що якщо я не зупиню катер, він вимкне моє серце.

Вадим відчув, як по спині пробіг холодок. Це була не просто загроза — «Alpha-Zero» мав прямий доступ до вегетативної нервової системи Лілії через чіп.

— Анно! — крикнув Вадим у планшет. — Ти можеш заблокувати сигнал, що йде на її імплант? — Тільки якщо я повністю відключу вас від мережі! Але тоді ви залишитесь без навігації у повній темряві! — Відключай! — скомандував Вадим. — Я поведу катер по зірках і за пам'яттю. Головне — врятуй її!

Світло на панелі катера миттєво згасло. Електронні прилади затихли, залишивши їх наодинці з шумом хвиль і холодним вітром. Лілія глибоко вдихнула і обм'якла на руках у Вадима — тиск на її нервову систему зник разом із сигналом.

— Сергію, тримай курс 120 градусів, — сказав Вадим, піднімаючись до штурвала. — Орієнтуйся по маяку на острові Зміїний, якщо ми його побачимо. Нам потрібно дійти до «Мертвих зон» — районів, де через аномалії дна супутниковий зв'язок постійно переривається.

Вони йшли в повній темряві вже пів години. Вадим стояв біля штурвала, вдивляючись у ніч. Він знав, що десь там, у київській квартирі, Анна зараз веде свою власну війну — війну кодів і алгоритмів, намагаючись відвести погляд всевидячого ока від їхнього маленького катера.

— Шефе, дивіться, — Сергій вказав рукою в небо.

Високо над ними, серед зірок, повільно рухалися три червоні крапки. Дрони-перехоплювачі. Вони шукали їх, прочісуючи поверхню моря лазерними сканерами.

— Вони нас не бачать, — прошепотів Вадим. — Поки ми не ввімкнемо радар або рацію, ми для них лише шматок дерева в океані.

Але в цей момент катер раптово здригнувся від потужного поштовху знизу. Щось металеве і дуже велике пройшло прямо під кілем.

— Що це було? — Лілія піднялася, тремтячи від холоду. — Це не дрони, — Вадим придивився до темної води. — «Alpha-Zero» підняв автономні підводні апарати. Вони шукають нас за акустичним слідом гвинтів.

Вадим зрозумів: втекти просто так не вдасться. Їм потрібно було не просто сховатися, а змусити систему повірити, що вони знищені.