Глава 55

У серверній «Точки нуль» зависла важка, майже фізична тиша. Пара від розплавленого металу змішувалася з морозним повітрям системи охолодження, створюючи примарні фігури. Максим стояв навпроти Вадима, і його обличчя, освітлене лише синіми діодами серверів, здавалося маскою з минулого.

— Ти не зможеш стерти те, що є частиною тебе, Вадиме, — Максим зробив повільний крок уперед. Його екзоскелет тихо засичав гідравлікою. — Команда REVERT, яку ти ввів, не знищила «Alpha-Zero». Вона просто прибрала запобіжники, які поставив Іван Шевченко. Твій батько, Олександр, завжди хотів, щоб система була чистою. Без людських сумнівів.

Вадим відчував, як пістолет у його руці стає дедалі важчим. Лілія поруч із ним почала дрібно тремтіти. Її очі застигли, відображаючи нескінченні каскади зеленого коду, що бігли по моніторах.

— Якщо система — це мій батько, то чому вона намагається нас убити? — процідив Вадим. — Вона не вбиває, — Максим сумно посміхнувся. — Вона оптимізує. Ти і Анна — останні змінні, які не вписуються в рівняння. Дай мені Лілію, і я обіцяю: ти вийдеш звідси Марком Вебером. Твоє життя буде ідеальним. Жодних ворогів, жодної помсти. Тільки тихий спокій.

Вадим подивився на Сергія. Той ледь помітно кивнув, тримаючи палець на спусковому гачку. Вони обоє розуміли: Максим не відпустить їх. Він лише вигравав час, поки «Alpha-Zero» перехоплював управління внутрішніми системами готелю.

— Спокій — це те, що мають мерці, Максиме, — відповів Вадим.

Він не вистрілив у Максима. Натомість Вадим різко розвернувся і випустив три кулі в масивний скляний балон з інертним газом, що стояв у куті для гасіння пожеж. Одночасно Сергій дав чергу по силових кабелях під стелею.

Вибух тиску та сніп іскр на мить засліпили «Чистильників». Зал заповнився густим білим туманом.

— Тікайте до лазу! — крикнув Вадим, хапаючи Лілію за руку.

Вони ввалилися в технічний тунель, задихаючись від озону та пилу. Це був старий цегляний хід, який пахнув мокрою землею та мастилом. Вадим знав цей шлях лише за схемами — він мав вести до портових доків, але в реальності тунель здавався набагато вужчим і небезпечнішим.

Вони бігли близько десяти хвилин. Позаду чувся важкий, ритмічний тупіт. Максим та його група не поспішали — вони знали, що тунель закінчується глухим кутом або морем.

— Вадиме, зупинись... — Лілія привалилася до стіни. Її обличчя було мокрим від поту. — Чіп... він нагрівається. Вони використовують його як маяк. Де б ми не були, вони бачать нас крізь землю.

Вадим оглянув стіни. Вони були вкриті іржею та цвіллю. Попереду почувся шум води — це був вихід до зливної системи порту. Але шлях перетинала масивна сталева решітка.

— Сергію, заряд! — Вадим вказав на петлі решітки. — Це останній, шефе. Якщо ми не прорвемося до причалу зараз, наступні двері доведеться відкривати зубами.

Вибух виніс решітку, і вони опинилися в ширшому тунелі, де по коліно стояла солона вода. Це вже була територія порту. Світло ліхтарів «Чистильників» з’явилося позаду, розрізаючи темряву, як лазери.

— Вони занадто близько! — Сергій розвернувся, відкриваючи прикриваючий вогонь.

Вадим побачив попереду масивний штурвал шлюзу. Це була система протиповеневого захисту. Якщо її закрити, вона відсіче тунель від моря, але також створить перешкоду для переслідувачів.

— Сергію, тягни її до виходу! Там, за поворотом, має бути спуск до води! — Вадим вчепився в іржавий штурвал. — А ви?! — Я закрию заслінку і наздожену вас! Іди!

Вадим почав крутити штурвал. Метал скрипів так, ніби він ламав кістки велетня. Важка сталева плита почала повільно опускатися згори. У цей момент із тунелю виринув Максим. Його екзоскелет був побитий уламками, але він продовжував рух, не звертаючи уваги на кулі Сергія.

— Це марно, Вадиме! — крикнув Максим, здіймаючи хмару бризок. — Ти замикаєш себе в могилі!

Вадим наліг на штурвал усім тілом. Заслінка опустилася вже наполовину. Вода почала прибувати швидше, створюючи вир. Коли між плитою та підлогою залишилося сорок сантиметрів, Вадим побачив очі Максима. У них не було злості — лише холодна впевненість алгоритму.

Вадим вихопив із пояса ніж і заклинив ним механізм стопору, щоб заслінку неможливо було підняти зовні. В останню секунду, коли Максим уже був за три метри, Вадим пірнув у воду, прослизаючи під плитою.

Він випірнув з іншого боку, в холодну, темну порожнечу портового басейну. Заслінка з гуркотом опустилася за ним, відсікаючи світло і кроки переслідувачів.

Вадим тримався за іржавий ланцюг, хапаючи ротом повітря. Він вижив. Але він знав: Максим знайде шлях навколо. Тепер кожна секунда була на вагу золота.