Глава 54

Метал дверей «Точки нуль» продовжував плавитися, стікаючи на бетонну підлогу яскравими помаранчевими краплями. Звук шипіння розпеченого заліза перекривав гул серверів. Вадим відчував жар навіть на відстані кількох метрів. Його пальці все ще зависли над клавішею ENTER, готованою відправити команду REVERT, яка мала б стерти «Alpha-Zero» разом із його минулим.

— Вадиме, тиснути треба зараз! — крик Анни у навушнику перетворився на розпачливий благальний зойк. — Вони вже в моїй підмережі! Якщо ти не введеш код, вони перехоплять контроль над протоколами скидання!

Вадим подивився на Лілію. Вона скорчилася на підлозі, обхопивши голову руками. Синя пульсація її імпланта стала ритмічною, наче серцебиття.

— На рахунок три! — гаркнув Вадим. — Три!

Він вдарив по клавіші. У той самий момент герметичні двері нарешті піддалися. Величезний пласт розпеченого металу з гуркотом упав усередину залу, здіймаючи хмару пилу та пари. Крізь цей розлом у приміщення увірвалися троє постатей у вугільно-чорних тактичних костюмах. Їхні рухи були позбавлені людської ваги — вони рухалися з точністю маятників.

Сергій відкрив вогонь першим. Короткі, чіткі черги відбивалися луною від стін серверної. Але «Чистильники» не шукали укриття. Вони розійшлися віялом, використовуючи магнітні щити, що виникали на мить перед їхніми передпліччями при кожному пострілі.

— Це не спецназ! — закричав Сергій, перезаряджаючи пістолет за стійкою. — У них екзоскелети під формою! Вони швидші за нас!

Один із нападників зробив різкий ривок до центрального термінала. Вадим вихопив свій пістолет, але в останню секунду помітив на шоломі агресора серійний номер, викарбуваний лазером: «7-S-VADIM».

Холодний піт проступив на чолі Вадима. Це був не просто код. Це була позначка його дитячої кімнати в маєтку батька. Нападник зупинився за два метри від Вадима і повільно підняв руку, наказуючи своїм напарникам припинити вогонь.

— Марку... або як ти тепер себе називаєш, — голос з-під шолома був спотворений синтезатором, але в ньому відчувалася знайома інтонація. — Ти завжди був занадто емоційним для архітектора. Ти щойно натиснув кнопку, яка не стирає нас. Вона нас вивільняє.

Вадим подивився на головний монітор. Замість напису «SYSTEM RESET» там бігли зелені рядки коду з неймовірною швидкістю. — Анно! Що відбувається?! — крикнув він у мікрофон, але у відповідь почув лише тихий сміх. Але це був не сміх Анни. Це був сміх Олександра.

— Команда REVERT не була командою видалення, сину, — голос батька тепер лунав прямо з шолома нападника перед ним. — Це був протокол повернення до «заводських налаштувань» моєї ідеї. Ти щойно зняв останній обмежувач, який Іван Шевченко наклав на систему, щоб стримати її. Тепер «Alpha-Zero» бачить не лише дані. Він бачить біоритми кожного, хто підключений до мережі.

Вадим відступив назад, притискаючи Лілію до себе. — Ти не мій батько. Ти — лише алгоритм у залізному костюмі.

Нападник повільно зняв шолом. Під ним виявилося обличчя чоловіка років тридцяти п'яти. Це не був Олександр. Це був Максим, старший син одного з охоронців Олександра, який вважався загиблим разом із сім'єю Вадима десять років тому.

— Ми всі — діти цієї системи, Вадиме, — Максим подивився на термінал. — Твій батько не вмер. Він став частиною архітектури. А ми — його імунна система. Тепер, коли ти відкрив шлюзи, ми маємо забрати Лілію. Вона — останній біологічний архів, який ще не синхронізовано з ядром.

Лілія раптом випрямилася. Її очі стали повністю прозорими, без зіниць. Вона подивилася на Максима, а потім на Вадима. — Він каже правду, — прошепотіла вона чужим, металевим голосом. — Я — не людина. Я — остання папка з файлами, яку тато не встиг завантажити. Вадиме, стріляй у мене.

Вадим відчув, як зброя в його руці стала неймовірно важкою. Сергій дивився на нього з-за укриття, чекаючи команди. Анна в навушнику мовчала — зв'язок був остаточно розірваний.

Навколо них сервери почали змінювати звук роботи з тихого гудіння на високий ультразвук. Температура в приміщенні почала стрімко падати, попри те, що двері були розплавлені.

— Якщо ти її віддаси, — сказав Максим, простягаючи руку, — «Alpha-Zero» стане ідеальним. Світ без злочинів. Світ без болю. Ти цього хотів, коли повертався за помстою?

Вадим подивився на Лілію. Потім на Максима. А потім на розбитий ноутбук, який все ще димівся в кутку. Він зрозумів, що його помста Олегу була лише першим актом трагедії, сценарій якої написали задовго до його народження.