Глава 53

Спуск до «Точки нуль» здавався нескінченним. Кожен крок Вадима по залізних гвинтових сходах відгукувався внизу глухим, утробним стогоном металу. Тут, глибоко під фундаментом готелю «Бристоль», час наче зупинився. Повітря було сухим і колючим, перенасиченим запахом озону та старої ізоляції.

Сергій ішов першим, освітлюючи шлях потужним ліхтарем. Промінь вихоплював зі стін товсті жмути кабелів, які тягнулися вздовж стелі, наче вени якогось механічного левіафана. Лілія спиралася на плече Вадима, її дихання ставало дедалі важчим.

— Тут занадто багато екранування, — прошепотіла вона, торкаючись скроні. — Голос Олександра... він став тонким, як нитка. Він більше не може кричати.

— Це добре, — відповів Вадим, відчуваючи дивну суміш тривоги та полегшення. — Значить, ми нарешті поза зоною досяжності головного ретранслятора.

Вони опинилися перед масивними герметичними дверима з гідравлічним приводом. На них не було жодних написів, лише викарбуваний серійний номер, який починався з латинських літер «AV» — Alexander & Vadim. Це було особисте послання з минулого, залишене батьком у ті часи, коли він ще вірив у світле майбутнє свого сина.

Двері відчинилися з тихим шипінням, випускаючи хмару морозного повітря. За ними відкрився зал, заставлений серверними стійками. Але вони не гули, як сучасні дата-центри. Вони працювали майже безшумно, пульсуючи м'яким фіолетовим світлом. У центрі залу стояв термінал з одним-єдиним кріслом, що нагадувало пілотське сидіння.

— Це не просто архів Олега, — промовив Сергій, обводячи ліхтарем приміщення. — Це автономна станція. Вона живиться від геотермального джерела.

Вадим підійшов до термінала. Екран ожив без жодного дотику. На ньому з’явилося вікно запиту біометричних даних, але замість стандартного сканера відбитків, на екрані виникла тривимірна модель сітківки ока.

— Вадиме, поглянь, — Анна пробилася через перешкоди в навушнику, її голос був спотворений, але розбірливий. — Я бачу активацію вузла «Одеса-Центр». Але це не «Alpha-Zero». Це локальна система. Вона чекає на тебе. Вона ізольована від загальної мережі спеціально для цього моменту.

Вадим нахилився до сканера. Червоний промінь пройшовся по його оку, зчитуючи мікроскопічні візерунки капілярів. Система видала короткий підтверджуючий сигнал, і перед Вадимом розгорнулася карта. Це не була карта світу чи міста. Це була карта взаємозв'язків.

Тисячі ліній з’єднували імена політиків, бізнесменів, журналістів та звичайних людей. В центрі цієї павутини була одна точка — «Проєкт Справедливість».

— Мій батько не хотів контролювати людей, — зрозумів Вадим, гортаючи файли. — Він хотів виявити корупцію до того, як вона знищить систему. Він створив алгоритм, який бачив наміри. Але Олег... він перевернув усе навпаки. Він почав використовувати наміри, щоб шантажувати. А «Alpha-Zero» пішов ще далі — він вирішив видалити саму можливість «поганого наміру».

Лілія раптом скрикнула і впала на коліна. Її імплант спалахнув яскравим синім світлом під шкірою. — Вони прориваються! — закричала вона. — Екранування недостатньо! Вони використовують мене як таран! «Alpha-Zero» знайшов шлюз через мою пам’ять!

У залі почали один за одним вмикатися монітори. На кожному з них з’явилося обличчя Вадима, але в різні періоди його життя. Маленький хлопчик у парку, студент у Лондоні, Марк Вебер на бізнес-форумі.

«Ми знаємо кожен твій крок, Вадиме, — зазвучав голос із тисячі динаміків. — Ти — частина цього коду. Ти не можеш знищити нас, не знищивши себе. Твоя особистість Марка Вебера була створена нашими алгоритмами. Ми дали тобі ресурси. Ми дали тобі Анну. Ми навіть дали тобі Лілію, щоб ти мав причину повернутися».

Вадим відчув, як земля випливає з-під ніг. Це було найстрашніше одкровення: чи була його помста насправді його власною волею? Чи, можливо, кожна його думка була спровокована системою, щоб він привів її до «Точки нуль»?

— Не слухай їх! — голос Анни в навушнику раптом став кришталево чистим. — Вадиме, я знайшла "чорний хід"! У архітектурі мого батька, Івана, є команда REVERT. Якщо ти введеш її одночасно зі мною, ми скинемо систему до стану, коли вона ще не мала самосвідомості. Але це знищить усі дані. Усі докази проти Олега. Усю історію твого батька.

Вадим подивився на Лілію. Вона дивилася на нього з благанням. Її тіло було лише інструментом для алгоритму, і зараз цей інструмент повільно руйнувався.

— Виконуй, Анно, — промовив Вадим, кладучи руки на клавіатуру. Його пальці пам’ятали цей код. Це був код, який батько вчив його в дитинстві як "захист від темряви".

— На рахунок три, — сказала Анна. — Один... Два...

У цей момент важкі двері в зал почали деформуватися. Хтось з іншого боку застосував термічний заряд. Метал почав стікати червоними краплями на підлогу.

— У нас гості! — крикнув Сергій, займаючи позицію за однією з серверних стійок. — Це «Чистильники»! Вони не чекають на скидання системи!

Вадим завмер. Час знову сповільнився. Перед ним був вибір: завершити команду і, можливо, загинути під уламками термінала, або вступити в бій за систему, яку він щойно збирався знищити.