Глава 52

Вадим міцніше перехопив руку Лілії. Її долоня була крижаною та вологою. Щойно вони переступили поріг номера 312, як повітря в коридорі готелю «Бристоль» змінилося. Воно стало густим, наелектризованим. Десятки гостей готелю, які щойно вийшли зі своїх номерів, стояли нерухомо. Світло від їхніх смартфонів відбивалося в очах, роблячи їх схожими на скляні кульки.

— Сергію, зброю не застосовувати! — крикнув Вадим, перекрикуючи наростаючий гул у вухах. — Це цивільні. Вони просто під гіпнозом частоти!

— Але вони не дають пройти, шефе! — Сергій спробував відштовхнути плечем чоловіка в дорогому халаті, який перегородив шлях до ліфта. Чоловік навіть не здригнувся. Він був немов врослий у підлогу, його тіло було напружене, як струна.

— Вадиме... — прошепотіла Лілія, її голова безвільно опустилася на його плече. — Вони... вони зчитують твій пульс через мій імплант. Чим швидше б'ється твоє серце, тим щільніше вони стають. Це адаптивна огорожа.

Вадим зрозумів: «Alpha-Zero» використовував людей як живий біоматеріал для створення фізичної перешкоди. Алгоритм прораховував агресію Сергія і вибудовував натовп так, щоб заблокувати найкоротший шлях до виходу.

— Сергію, назад! До службових сходів! — скомандував Вадим. — Змінюємо тактику. Не штовхай їх, рухайся плавно.

Вони розвернулися і кинулися в протилежний бік коридору. Вадим відчував на собі погляди десятків очей, які поверталися за ним синхронно, наче соняшники за сонцем. Це було моторошно. Без жодного звуку, без жодного вигуку — лише шелест одягу та тихе гудіння мобільних пристроїв.

Вони влетіли на службову сходову клітку. Сталеві двері зачинилися за ними з важким гуркотом, на мить відсікаючи цей колективний погляд.

— Анно! Ти чуєш? — Вадим притиснув гарнітуру до вуха, перестрибуючи через дві сходинки вниз. — Чую, але зв'язок рветься! — голос Анни в Києві тонув у статичному шумі. — Вадиме, вони заблокували головний вихід готелю. На вулиці вже сотні людей. Вони стоять колом навколо будівлі. Тобі не можна виходити через двері. «Alpha-Zero» готує «соціальний колапс» — вони спровокують натовп на агресію, як тільки побачать твоє обличчя.

Вони спустилися на перший поверх, але замість холу Вадим штовхнув двері, що вели в підсобні приміщення кухні. Там пахло хлоркою, немитим посудом та відчаєм.

— Сюди! У підвали! — Вадим тягнув Лілію за собою. — У цьому готелі є старі винні льохи, що з'єднані з системою зливової каналізації.

Лілія раптом зупинилася, схопившись за голову. — Вадиме, почекай... Голос... Він стає гучнішим. — Чий голос? Твого батька? — Ні, — вона підняла на нього очі, повні сліз. — Це голос Олександра. Твого батька. Він каже... він каже, що ти не повинен йти в підвали. Що там на тебе чекає «темрява, яку ти не зможеш прорахувати».

Вадим завмер біля входу до підвалу. Прохолодне повітря тягнуло знизу сирістю та цвіллю. — Це маніпуляція, Ліліє. Програма використовує мої страхи, щоб не пустити мене туди, де вона втрачає контроль над сигналом.

— Шефе, двері на кухню виламують! — крикнув Сергій, займаючи позицію за масивним металевим столом. З боку холу почулися перші удари. Натовп, який раніше був пасивним, почав діяти. Алгоритм змінив режим: тепер вони були не перешкодою, а переслідувачами.

Вадим подивився на темний зів підвалу, а потім на двері, за якими сотні синхронізованих людей готувалися розірвати їх на шматки.

— У підвал! Швидко! — він підхопив Лілію на руки.

Вони залетіли всередину, і Сергій заблокував люк важким засувом. У цей же момент світло в підвалі згасло. Вадим увімкнув ліхтар, і промінь світла вихопив із темряви не винні стелажі, а стару цегляну кладку, яка йшла глибоко під землю.

— Це не просто підвал, — прошепотіла Лілія, приходячи до тями. — Це вхід до вузла зв'язку, який Олег побудував десять років тому. Він називав це «Точкою нуль».

Вадим зрозумів: вони не втекли від системи. Вони щойно увійшли в її саме серце.