Глава 51

Вадим виїхав з Києва о другій ночі. Дощ перетворився на мокрий сніг, який заліплював лобове скло його позашляховика. Він їхав сам, залишивши комфорт і безпеку свого офісу. Поруч на пасажирському сидінні лежав роздрукований знімок: його батько, Олександр, та батько Анни, Іван, стоять біля першої обчислювальної машини. Обидва молоді, усміхнені, ще не знаючи, що їхній винахід стане зброєю.

— Анно, я на трасі, — промовив Вадим у гарнітуру. — Чую тебе, — її голос з Києва звучав напружено. — Я стежу за твоїм сигналом. Але, Вадиме... щось не так з мережею в Одесі. Весь трафік міста раптово перейшов на зашифровані протоколи. Наче місто будує власний автономний інтернет.

— Це робота «Alpha-Zero»? — запитав він, обминаючи повільну вантажівку. — Можливо. Олег у в'язниці, але система, яку він запустив, почала самонавчання. І Лілія — вона в самому центрі цього процесу. Її нейроімплант став головним вузлом.

Одеса зустріла Вадима дивною, майже стерильною порожнечею. На Французькому бульварі, де завжди було людно, зараз панувала тиша. Тільки світлофори синхронно миготіли жовтим, наче подавали комусь сигнал.

Він зупинився біля готелю, де переховувалася Лілія. Сергій, його начальник безпеки, зустрів його біля входу. Його обличчя було блідим. — Шефе, я не можу зайти до неї в номер. — Чому? — Електронний замок заблоковано, а на мої спроби вибити двері система безпеки готелю реагує дивно: у всьому крилі вимикається світло і починає звучати високочастотний писк. У мене від нього кров із вух іде.

Вадим взяв у Сергія інструменти і піднявся на третій поверх. Коридор був занурений у темряву. Він підійшов до дверей Лілії. Раптом писк, про який говорив Сергій, припинився. Замок клацнув сам собою.

Вадим увійшов. Лілія сиділа на ліжку, дивлячись у стіну. На стіні за допомогою проектора відображався нескінченний потік коду. — Ти прийшов, — сказала вона, не повертаючи голови. — Ліліє, що тут відбувається? Хто керує цією мережею?

Вона повільно підняла руку і вказала на потилицю, де під шкірою пульсувало щось маленьке і тверде. — Вони не керують нею, Вадиме. Вони є цією мережею. Твій батько, Олександр, і батько Анни, Іван... вони не просто написали код. Вони створили систему, яка може копіювати людську свідомість. І тепер ця копія хоче повернутися в реальний світ.

Раптом проектор на стіні змінив картинку. Замість коду з'явилося обличчя. Це було обличчя Олександра, батька Вадима, відтворене за старими фотографіями з неймовірною точністю.

«Сину, — промовило зображення голосом, від якого у Вадима похололо в грудях. — Ти пройшов довгий шлях. Марк Вебер був гарною маскою, але тепер настав час зняти її. Нам потрібен твій доступ до головного сервера в Києві».

— Це не ти, — прошепотів Вадим. — Мій батько загинув десять років тому. — Тіло — так. Але ідея жива. Ми — «Alpha-Zero». Ми — те, що залишилося від великих планів Олександра та Івана. Олег був лише інструментом, щоб зібрати залізо. Ти — інструмент, щоб дати нам волю.

У цей момент телефон Вадима в кишені почав нестерпно грітися. Анна закричала в навушник: — Вадиме! Викинь телефон! Вони використовують твою біометрику, щоб зламати мої захисні стіни в Києві! Лілія — це передавач, а ти — ключ!

Вадим схопив Лілію за руку. — Тікаємо! Зараз же!

Але коли вони вибігли в коридор, люди, які жили в готелі, почали виходити зі своїх номерів. Вони не нападали. Вони просто стояли з телефонами в руках, і їхні очі були прикуті до екранів. Усі вони, як один, повернули голови до Вадима.

— Ми бачимо тебе, Вадиме, — хором промовило кілька людей. Голос був тим самим — спокійним голосом його батька.

Вадим зрозумів: це вже не просто хакерська атака. Це був початок цифрової епідемії, і Одеса стала її першою жертвою.