Глава 47

Коли Елісон через динаміки оголосила про повне блокування серверів, у вітальні запала така тиша, що було чути лише тріск дров, які догорали в каміні. Олег Васильович завмер. Його рука, яка щойно тягнулася до пістолета, тепер безпорадно зависла в повітрі. Прожектори гелікоптерів, що зависли над маєтком, розрізали напівтемряву кімнати ритмічними спалахами, перетворюючи обличчя Олега на бліду, зморшкувату маску.

— Ти... ти не міг, — прошепотів він. Його голос, який раніше міг зупиняти серця підлеглих, зараз звучав як шелест сухого паперу. — Мої коди... вони мали багаторівневий захист.

— Твій захист був побудований на логіці минулого, Олегу, — Марк зробив крок до столу, не зводячи очей з батька. — Ти готувався до нападу хакерів, але не очікував, що алгоритм, який ти вкрав у Івана, стане твоєю в'язницею. Елісон не просто зламала твій сервер. Вона змусила його сповідатися.

Марк вказав на великий настінний екран. Там, замість котирувань акцій, тепер розгорталася жахлива хроніка: списки офшорних рахунків, записи розмов про усунення конкурентів і — найболючіше — кадри з прихованих камер у підвалах, де Олег роками ламав життя людей.

Раптом важкі дубові двері вітальні розчинилися. Але це був не штурм. Це був Сергій. Він увійшов першим, тримаючи в руках тактичний планшет, а за ним — двоє офіцерів СБУ в повному екіпіруванні. Сергій виглядав виснаженим, його обличчя було в сажі після проникнення через технічний поверх, але в очах горів тріумф.

— Об’єкт під контролем, — коротко кинув Сергій Марку. — Підвал зачищено. Охорона склала зброю, коли побачила свої імена в списку розшуку Інтерполу на кожному екрані в будинку.

За спинами офіцерів з’явилася постать, яка змусила серце Марка стиснутися. Лілія. Вона йшла повільно, тримаючись за стіну. На ній був старий халат, обличчя — бліде, очі — величезні та повні невимовного жаху. Вона дивилася на Олега так, ніби бачила перед собою не людину, а ожилий труп.

— Він хотів убити нас усіх, — прошепотіла вона, звертаючись до Марка. — Він замінував серверну кімнату. Він хотів, щоб історія «Володимирського» закінчилася вибухом.

— Але він забув, що я контролюю електричні ланцюги, — пролунав спокійний голос Елісон з динаміків. — Детонатори деактивовані. Система безпеки тепер підпорядкована протоколу «Фенікс».

Олег повільно підвівся з крісла. Він поправив лацкани свого дорогого піджака, намагаючись зберегти бодай залишки гідності. Він подивився на Марка, і в цьому погляді змішалися лють, відчай та дивне, майже божевільне захоплення.

— Ти справді мій син, Вадиме, — сказав він, ігноруючи офіцерів, які вже підходили до нього з кайданками. — Тільки мій син міг бути таким безжальним у своїй справедливості. Я навчив тебе вбивати тіні, і ти вбив мою.

— Я не твій син, — відповів Марк, і його голос був твердим, як камінь. — Вадим помер у тій машині, яку ти підірвав. Перед тобою Марк Вебер. Людина, яка повернула Івану Шевченку його ім’я. А тобі я залишаю твою самотність.

Офіцери заклали руки Олега за спину. Клацання кайданків пролунало в кімнаті як фінальна крапка в довгій, кривавій главі історії країни. Олега вивели. Він не кричав, не пручався. Він ішов крізь власний маєток, який тепер став місцем його ганьби, під світлом прожекторів, що висвітлювали кожен його крок для мільйонів глядачів у прямому ефірі.

Коли Олега вивезли, у будинку стало нестерпно тихо. Марк підійшов до вікна і відчинив його. Холодне нічне повітря Конча-Заспи увірвалося в кімнату, вимітаючи запах старого тютюну та страху.

Елісон з’явилася на екрані планшета Сергія. Вона плакала — вперше за весь час їхньої операції. — Ми зробили це, Вадиме... Марку... Ми витягли їх. Тато... він дивиться трансляцію. Лікарі кажуть, що його показники стабілізувалися. Він усміхається.

Марк сів на край столу, відчуваючи, як з кожною секундою з його плечей спадає неймовірний тягар. Він подивився на Лілію, яку Сергій уже закутував у теплу ковдру.

— Що тепер? — запитав Сергій, дивлячись на Марка.

— Тепер ми повертаємося в світ живих, — відповів Марк. — Потрібно підготувати офіційну заяву про передачу активів Олега у фонд відшкодування збитків потерпілим. І... Сергію, замов квитки. Нам потрібно відвідати одного старого друга в реабілітаційному центрі.

Над маєтком почало світати. Перші промені сонця розірвали нічний туман, і «Скляний замок» Олега більше не здавався фортецею. Це була просто купа скла та бетону, яка нарешті стала прозорою.