Глава 41

​В Україні ранок почався не з кави, а з крижаного заціпеніння. Олег Васильович стояв біля панорамного вікна свого кабінету, дивлячись на засніжений Київ. У його руці був дорогий кришталевий стакан, але пальці стискали його так сильно, що скло ледь помітно рипіло.

​На столі лежав звіт, який він перечитував уже вдесяте. «Проєкт Тера Нова анульовано. Активи заморожені. Кравчук зник».

​Для Олега це було не просто фінансовою втратою. Це було приниженням. Хтось — якийсь американець на ім’я Марк Вебер, про якого ще рік тому ніхто не чув — переграв його на полі, де Олег вважав себе богом.

​— Марк Вебер... — процідив він крізь зуби, і це ім’я звучало як прокляття. — Звідки ти взявся? Хто за тобою стоїть?

​Він не вірив у випадковості. У цьому стилі — холодному, технологічному, безжальному — він бачив почерк когось знайомого. Але Вадим був мертвий. Іван Шевченко був овочем (як він вважав). Хто тоді?

​Олег викликав свого начальника безпеки.

— Знайди мені все на цього Вебера. Кожну транзакцію, кожну коханку, кожну дитячу хворобу. Якщо він людина — у нього є слабкість. Якщо він привид — я знайду того, хто його викликав. І передай усім нашим людям у Штатах: мені потрібна голова Вебера. Буквально.

​Тим часом у Лондоні, у затишному готелі, який служив їм тимчасовим сховищем, Марк і Елісон відчували не радість, а глибоке спустошення. Це був ефект «адреналінової ями». Коли битва закінчується, приходить усвідомлення ціни.

​Марк стояв перед дзеркалом у ванній, знімаючи контактні лінзи, які змінювали колір його очей. Він дивився на своє обличчя — продукт геніальної хірургії — і на мить йому здалося, що він не впізнає людину навпроти.

​— Ти в порядку? — Елісон з’явилася у дверях. Вона виглядала тендітною у великому готельному халаті, її волосся було розпатлане після безсонної ночі.

​— Я думаю про те, що ми тепер назавжди Марк та Елісон, — тихо сказав він. — Вадим та Олександра залишилися десь там, у згорілій автівці та в підвалах Івана. Ми виграли битву, але чи не втратили ми себе?

​Елісон підійшла ззаду і обійняла його, притиснувшись щокою до його спини.

— Ми врятували тата, Вадиме... Марку. Ми врятували справу його життя. Це варте того, щоб носити ці маски ще трохи.

​Вона розгорнула на ноутбуці карту їхніх подальших дій.

— Олег почне копати. Він кине всі ресурси на деанонімізацію WebTech Analytics. Нам не можна залишатися в Лондоні, і нам не можна повертатися в Нью-Йорк. Він чекатиме нас там.

​Вони розуміли: оборона закінчилася. Поки Олег сидить у своєму «замку» в Україні, він недосяжний. Єдиний спосіб прикінчити гідру — це відрубати голову.

​— Ми маємо повернутися в Україну, — сказав Марк, розгортаючи на столі карту Києва. — Але не як Марк Вебер з офіційним візитом. А як привиди, якими ми були на початку.

​— Це самогубство, — заперечила Елісон. — Там його армія.

​— Ні, там його борги, — виправив її Марк. — Після Лондона він винен неймовірні суми своїм партнерам. Він обіцяв їм технологію Івана, і він її не дав. Його оточення почне сумніватися в ньому. Нам потрібно лише підштовхнути їх.

​Вони почали планувати Операцію «Експозиція». Мета: дискредитувати Олега перед його власними силовиками та фінансовими донорами, використовуючи дані, які Лілія дала Марку у в'язниці.

​Марк дістав із сейфа старий, потертий ніж — єдину річ, що залишилася у нього з минулого життя.

— Він думає, що Вебер — це бізнесмен у костюмі. Він забув, що я — його син, якого він сам навчив убивати.

​Наступні два дні вони провели в режимі повної тиші. Елісон створювала десятки «цифрових двійників» — фальшивих слідів, які вказували на те, що Марк та Елісон Вебер нібито вилетіли в Сінгапур, а потім у Панаму.

​Насправді ж, вони готували переїзд до Польщі, а звідти — нелегальний перетин кордону з Україною.

​— Ти готова знову стати тінню? — запитав Марк, пакуючи приховане спорядження.

​Елісон подивилася на свої руки, які тепер звикли до клавіатури, але все ще пам’ятали холод металу.

— Я готова завершити цю історію.