Глава 31

инуло шість місяців після арешту Олега та Лілії. Вадим, що оговтувався від вогнепального поранення, та Анна жили під цілодобовою охороною поліції. Судові процеси були виснажливими. Хоча Іван Шевченко та Сергій надали незаперечні докази, захист Олега постійно затягував процес, вказуючи на прогалини у свідченнях та сумнівну ідентичність Івана. Це був перший тривожний сигнал: Олег мав надто багато впливу.

​Одного вечора, коли Вадим ледь міг рухати рукою, Іван прийшов до них у лікарняну палату, яку вони перетворили на тимчасове сховище.

​— Справа не в тому, скільки він отримає, а в тому, коли він вийде, — сказав Іван. — Його вплив не закінчується за стінами в'язниці. Він вас знайде. І він знає, як виглядає його син.

​Вадим мовчки дивився у дзеркало. Він бачив риси Олега у своїх власних очах, у лінії щелепи. Ця зовнішність, яку він ніколи не любив, тепер стала смертельним вироком.

​Іван запропонував єдиний шлях до тривалої безпеки: повна зміна ідентичності та зовнішності.

​Анна, притискаючись до Вадима, відчувала його внутрішню боротьбу.

​— Ми не можемо це зробити, — прошепотів Вадим. — Я втрачу себе. Я втрачу останнє, що було моїм.

​— Ти втратиш лише те, що він може впізнати, — Анна взяла його обличчя в долоні. — Твоя душа і твоє нове життя належать мені. Залиш йому лише порожнє місце, яке він не зможе знайти.

​Рішення було прийнято. Вадим погодився на пластичну корекцію. Він мав повністю відмовитися від зовнішності, яка була його прокляттям. Операція була складною і болючою, проведена у підпільній, але надійній клініці, організованій Іваном.

​Анна, не змінюючи обличчя, пройшла через радикальну зміну іміджу та стилю, ставши абсолютно невпізнанною для сторонніх. Вона була його якіром під час фізичного та емоційного відновлення.

​Через три місяці, коли його обличчя загоїлося, а ідентичність була готова, вони отримали свої перші, тимчасові документи.

​— Володимир та Олександра. Звучить як легенда, — сказав Вадим, дивлячись на фото у новому паспорті. Його обличчя було м'якшим, його очі — чужими, але більше не обтяженими рисами батька.

​— Це і є наша легенда, — відповіла Анна. — Ми повинні жити нею, поки не зможемо повернути собі наші справжні імена.

​Їхнє весілля відбулося тихо, без свідків, окрім Івана та Сергія, у кабінеті нотаріуса. Це був не романтичний акт, а стратегічний крок: єдина юридична зв'язка, яка скріпила їхню нову, спільну ідентичність. Їхня клятва була простою: "Не відпустити руки, незалежно від імені".

​Пройшов один рік. Володимир та Олександра стали досвідченими. Вони оселилися у віддаленому містечку, живучи під захистом, але їхнє життя було тихою, постійною війною. Вони розуміли, що це лише тимчасовий щит.

​Настав момент, коли Олег Васильович, використовуючи свій вплив, добився умовно-дострокового звільнення за сфальсифікованою апеляцією.

​Володимир, який щойно отримав це повідомлення від Сергія, дивився на сплячу Олександру. Його нове, чуже обличчя було сповнене холодної рішучості.

​— Полювання почалося, — прошепотів він, стискаючи диск із технологією Івана. — Але цього разу ми не будемо жертвою. Ми почнемо своє полювання на міжнародному рівні.