Глава 30

​Повітря на галявині було наелектризоване. Олег Васильович стояв, як заморожений, його пістолет тремтів. Лілія Василівна, тримаючи щоденник Анни, дивилася на сховище зі змішаним жахом і люттю.

​— Я вже вийшов, Олеже, — пролунав із мікрофона сховища голос Івана Шевченка, чистий, металевий. — Я просто змінив обличчя.

​Двері сховища зі скрипом відчинилися. У дверному отворі стояв Іван Шевченко. Він виглядав абсолютно інакше, ніж на старих фотографіях: не просто сивий і втомлений, а з іншою лінією щелепи, тоншим носом та глибокими шрамами біля скронь, які раніше здавалися просто зморшками. Це була хірургічна, майстерно виконана робота.

​— Здивований, Олеже? — Іван окинув поглядом галявину, його очі зупинилися на Сергієві. — Я знав, що ти будеш шукати. І щоб ти не зміг довести, що я живий, мені довелося знищити докази мого існування і змінити мою зовнішність . Я провів операцію одразу після інсценування аварії. Я більше не Іван Шевченко. Я — ніхто.Вадим, Анна та Сергій дивилися на нього в абсолютному шоці. Це була стратегія виживання, яка перевершила всі їхні найгірші підозри.

​— Ти... ти витратив мільйони на це! — крикнув Олег, його голос зірвався. — Ти міг просто віддати мені технологію!

​— Технологія — це моє життя, Олеже. Вона для людей, не для твоїх брудних оборудок, — Іван підійшов до доньки. — Анно, твій батько... він був готовий на все, щоб вижити і захистити вас.

​Анна кинулася до нього, її сльози нарешті прорвалися. Це був справжній, живий батько, якого вона оплакувала.

​У цей момент Лілія Василівна, яка досі тримала щоденник, зробила неочікуваний рух. Вона швидко кинула щоденник під ноги Олегу і дістала невеликий, але потужний електрошокер. Вона підійшла до Олега і, поки його увага була прикута до Івана, вдарила його струмом у шию.

​Олег Васильович закричав від болю і впав на землю, випустивши пістолет.

​— Досить! Я це закінчу! — прокричала Лілія, її обличчя було спотворене шаленим тріумфом. — Я не працюю на тебе, Олеже! Я працюю на себе!

​Лілія підійшла до сховища, тримаючи в руці пістолет, який вона підняла з землі.

​— Іване, я знаю, що ти не знищив технологію! Мій план був ідеальним! Ти змінив обличчя, а я допомогла тобі зникнути. Я отримала свій мільйон за зраду Олега. Але тепер я хочу всю технологію, — вона подивилася на Вадима і Сергія. — Я знала, що Сергій — твій син, Іване! Я знала, що Вадим приведе Анну! І тепер у мене є важіль впливу!

​— Ти думаєш, що ти розумніша, Ліліє? — Іван сумно похитав головою. — Я завжди знав, що ти не станеш мовчати.

​Іван натиснув кнопку на пульті. Зі сховища пролунав різкий, металевий звук.

​— Пізно! Технологія вже активна! Ти нічого не отримаєш, Ліліє! Іван активував програму самознищення на резервному сервері, яким керував Сергій.

​Лілія, охоплена люттю, направила пістолет на Анну.

​— Тоді я заберу те, що мені належить! — вона вистрілила.

​Вадим, який стояв найближче, кинувся вперед і затулив Анну своїм тілом.

​Куля влучила Вадиму в плече. Він закричав і впав.

​— Вадиме! — Анна закричала.

​У цю ж мить Сергій кинувся на Лілію, яка застигла від шоку. Вони впали на землю. Охоронець, який досі розгублено стояв, не знаючи, кому тепер служити, нарешті зорієнтувався і кинувся до Олега.

​Іван, бачачи поранення Вадима, відкрив сховище.

​— Сюди! Швидше!

​Анна, ридаючи, але зібрана, допомогла Вадиму підвестися. Іван витягнув із сховища аптечку і швидко допоміг завести їх обох всередину.

​Поки Сергій боровся з Лілією, Іван Шевченко встиг замкнути себе, Анну та Вадима у безпечному сховищі.

​— У нас є час, — Іван почав надавати Вадиму першу допомогу. — Поліція вже в дорозі. Сергій викликав її, коли був на даху.

​За кілька хвилин, які здавалися вічністю, зовнішні крики та боротьба стихли, замінившись звуками сирен .