Глава 29

​Вадим мчав через гущавину, гілки хльостали його по обличчю, але він не сповільнювався. За спиною лунали крики та віддалений шум боротьби — Анна відволікала їх, але скільки вона протримається проти Олега та Охоронця? У його руці був циліндричний ключ — їхній єдиний шанс.

​Він вибіг на галявину біля дачі. Іван Шевченко вже стояв біля входу, його обличчя було напружене.

​— Вони тут! — прохрипів Вадим, кидаючи ключ Івану. — Анна... вона їх затримала.

​— Вони не встигнуть сюди швидко, — Іван швидко вставив ключ у непомітне поглиблення в стіні. — Швидше!

​Стіна зі скрипом від'їхала, відкриваючи вхід до невеликої, сталевої камери — справжнього, акустично ізольованого сховища.

​— Це мій фінальний сховок, — сказав Іван. — Це справжній центр управління.

​Всередині кімната була заповнена сучасним обладнанням, серверами та моніторами. Іван швидко сів за головний пульт.

​— Технологія під моїм контролем, — Іван почав вводити коди, його пальці літали по клавіатурі. — Я перекачую алгоритм на безпечний сервер.

​Раптом, у маленьке віконце дачі прорвався звук розбитого скла.

​— Вони йдуть! — крикнув Вадим.

​— Тільки ти можеш її врятувати, V! — Іван зачинив за собою сталеві двері сховища, залишаючи Вадима в будинку наодинці.

​Вадим кинувся до вікна. Олег і Лілія ввірвалися на галявину. Лілія тримала Анну за руку, використовуючи її як живий щит. Охоронець стояв поруч.

​— V! Ти не зможеш! — крикнув Олег.

​— Ти зрадник, сину! Відчиняй ці двері, або я прикінчу дівчисько! — прогримів Олег, діставши з кишені старий, потьмянілий пістолет.

​Вадим вийшов на ґанок, його руки були підняті на знак капітуляції.

​— Не чіпай її! — крикнув Вадим. — Ти отримаєш технологію!

​— Ти думаєш, що це про технологію? — голос Олега став тихим і смертельно небезпечним. — Це про владу. І про те, щоб ти повернувся додому!

​Олег направив пістолет на Анну. Лілія усміхалася тріумфальною, хижою усмішкою.

​— Відкрий сховище, Вадиме, і я відпущу її, — сказав Олег.

​— Я не можу! — крикнув Вадим, його серце стиснулося від страху. — Тільки ключ може його відкрити!

​— Брехня! — Олег натиснув на курок, і куля просвистіла над головою Анни, відбивши шматок старої, дерев'яної віконниці.

​— Зупинись! — пролунав раптом новий, рішучий голос із лісу.

​На галявину вийшов Сергій. Його обличчя було брудним, одяг розірваний, але в руці він тримав щось блискуче. Це був телефон, який світився від запису.

​— Відпустіть їх! Я все записую! — крикнув Сергій. — Запис цієї розмови, Олег Васильович, поховає вас навічно!

​— Ти! Зрадник! — Олег перевів пістолет на Сергія.

​— Це мій син! — пролунав голос Івана Шевченка, який зсередини сховища відчинив мікрофон. — Якщо ти вистрелиш у Сергія, Олег, я знищу технологію. І ти не отримаєш нічого!

​Олег був у пастці. Пістолет тремтів у його руці.

​— Ти... ти не вийдеш звідти, Іване! — заревів Олег.

​— Я вже вийшов, Олеже, — Іван. — Я просто змінив обличчя.