Глава 26

Вадим і Анна мчали через двір, їхні легені горіли від напруги. За спиною лунали крики Олега та Лілії, а також гуркіт масивного «Мерседеса», який намагався розвернутися у вузькому дворі.

​— Нам потрібно зникнути! — прохрипів Вадим, тягнучи Анну через високий, пошарпаний паркан.

​Вони вибігли на маленьку, тиху вулицю. Вадим не дивився назад, знаючи, що тепер вони — головна мішень. Вони мали лише одну мету: зв'язатися з Іваном і врятувати Сергія.

​Вадим зупинився біля старої автобусної зупинки. Його телефон завібрував. Це був Сергій.

​Вадим швидко відповів, його голос був сповнений полегшення.

​— Сергію! Ти де?!

​Голос Сергія був тихим і напруженим. «Я в безпеці... майже. Вони думали, що я стрибнув з даху. Я сховався у вентиляційній шахті. Але Лілія... вона прочитала щоденник».

​Серце Вадима впало. — Що? Ти впевнений?

​«Так. Вона відчайдушно відкрила його там, коли вибігала. Вона кричала ім'я... Вадиме, вони знають... вони знають, що мій справжній батько – Іван Шевченко».

​Вадим і Анна застигли. Це був подвійний, нищівний удар.

​— Що ти сказав? — прошепотіла Анна, її очі були широкими від шоку.

​Вадим відсунув телефон від вуха, шокований не менше.

​— Сергію... ти... син Івана?

​«Вадиме, ти повинен послухати. Коли батько інсценував свою смерть, він знав, що йому потрібен хтось на волі, хто може допомогти Анні. Я... я його позашлюбний син. Мій справжній батько попросив мене контролювати ситуацію і чекати, коли Анна виросте. Він попросив мене дружити з тобою... щоб мати доступ до внутрішньої інформації про Олега».

​Анна вчепилася в руку Вадима, її дихання було швидким і нерівним. Знову зрада. Але ця зрада була захистом.

​— Він використав мене, щоб дістатися до свого батька, — глухо промовив Вадим. Уся його історія з Сергієм, його довіра — усе це була брехня.

​— Ні, V, — голос Сергія став твердим. «Я не використав. Я оберігав тебе і Анну. Я знав про парі з самого початку. Я знав, що ти справді закохався. Це був мій шанс дати вам обом правду, не піддаючи батька ризику».

​Анна мовчки взяла телефон у Вадима.

​— Сергію, — прошепотіла вона. — Лілія щось сказала?

​«Вона кричала, що знає адресу і що вона візьме з собою подарунок для батька. Вона поїде до дачі на Дніпрі. Вони їдуть туди. Зараз!»

​Сергій швидко продиктував координати схованки: «У моєму сейфі, у квартирі... є справжній ключ. Фізичний. Я не встиг його знищити. Це останній шанс. Візьміть його і заберіть батька до того, як вони приїдуть».

​Вадим і Анна швидко знайшли таксі, яке, на їхнє щастя, їхало в бік Дніпра.

​— Лілія знає адресу, — Вадим дивився у вікно, на його обличчі був холодний розрахунок. — Вона поїде до дачі, щоб вбити його або шантажувати.

​— Ми повинні їхати назад. Ми не встигнемо, — Анна була розбита новиною про те, що Сергій — її брат, і що він був у грі з самого початку.

​— Ми встигнемо, — Вадим стиснув її руку. — Лілія поїде з Олегом. Їм потрібен час, щоб знайти Голіафа і перегрупуватися. А ми маємо мотоцикл Сергія. Це наш єдиний шанс.

​Вадим зрозумів, що єдиний спосіб вижити — це не довіряти більше нікому.

​— Нам потрібно швидко повернутися до Сергія, — сказав Вадим. — Взяти справжній ключ і поїхати до твого батька. Ми мусимо перетнути їхній шлях.

​Вони повернулися назад. Вадим знав, що настав час для фінальної, жорстокої битви. Вони мають випередити Олега, отримати ключ і вивезти Івана Шевченка з країни.