Глава 22

Іван Шевченко, щойно зачинивши за ними старі, скрипучі двері, повернувся до них. У його очах більше не було втоми, лише гостра, майже божевільна енергія людини, яка роками жила в очікуванні моменту.

​— Сідайте! Швидше! — Він показав на стіл. — Лілія не дурна. Якщо вона забрала щоденник, вона знає, що там щось важливе.

​Анна сиділа, мов скам'яніла. Вона дивилася на батька, який дивом постав з мертвих. Радість була оглушливою, але біль від його дворічної відсутності був гострішим.

​— Тату, — її голос тремтів, і в ньому змішався біль і звинувачення. — Ти написав, що змушений був зникнути... Але... як ти жив? Де? Чи ти змінив ім'я? Ми ходили на твою могилу!

​Іван підвівся, підійшов до доньки і став на коліна перед нею.

​— Анно, це найболючіше, що мені довелося зробити. Я знав, що моя «смерть» дасть тобі захист. Я не змінював ім'я, бо тоді б мій "страховий поліс" (гроші) став недійсним. Я жив тут, на дачі, як тінь. Мій єдиний зв'язок зі світом — це старий приятель, якому я довірив усе. Він приносив мені провізію, новини... і він знав, що ти жива і здорова. Це була моя єдина розрада.

​Анна міцно заплющила очі, намагаючись стримати потік сліз. Вона відчула, як її дитячий гнів на зниклого батька нарешті розчинився у батьківському відчаї.

​— Твоя тітка Лілія допомагала мені. Вона була єдиною, хто знав про схованку тут, — Іван озирнувся, його обличчя стало суворим. — Але я боюся, що вона перейшла на бік Олега за обіцянку більших грошей.

​Вадим, який уважно слухав, кивнув. Логіка була жорстокою, але зрозумілою.

​— Лілія забрала щоденник, — сказав Вадим. — Вона поїхала до мого батька. Що там? Що в цьому щоденнику?

​Іван Шевченко глибоко вдихнув. — У щоденнику немає коду. Код завжди був у мене в голові. У щоденнику, Анно, є дещо важливіше. Там є ім'я мого реального партнера — людини, якій я довіряв технологію. Цей партнер знає алгоритм і має резервний сервер.

​— Тобто, — Анна зрозуміла. — Лілія і Олег, знайшовши щоденник, отримають ім'я і підуть за ним?

​— Точно! — Іван різко вдарив по столу. — Вони знищать його, а потім знищать мене, коли зрозуміють, що я все ще можу керувати технологією.

​— Тоді нам потрібна допомога Сергія, — сказав Вадим, відчуваючи, як крижаний страх стискає його серце. — Він зараз прямує до маєтку мого батька, щоб перехопити Лілію.

​Іван Шевченко кивнув. — Це наш єдиний шанс. Ти, Вадиме, повинен подзвонити йому і дати нове завдання: нехай він не ризикує зі щоденником. Нехай він просто затримає Лілію на кілька годин, поки ми не доберемося до мого партнера.

​Вадим одразу ж витягнув телефон. Він знайшов сигнал, ледве пробиваючись крізь товсті стіни дачі.

​— Сергію! Послухай уважно! — Вадим коротко пояснив ситуацію, передавши нове, критичне завдання. — Не чіпай щоденник! Це пастка! Твоя мета — затримати Лілію в маєтку. Зроби так, щоб вона не могла зв'язатися з моїм батьком і не могла покинути територію.

​Сергій на іншому кінці погодився. Його голос звучав напружено: «Зрозумів. Я змушу її грати. Тільки обережно, V, це божевілля!»

​Поклавши слухавку, Вадим подивився на Івана. — А тепер. Де ми шукаємо твого партнера?

​Іван посміхнувся — це була перша щира посмішка за багато років.

​— Мій партнер — це не просто друг. Це людина, якій ти, Вадиме, дуже довіряв. Той, хто допомагав тобі все це розслідувати... Це Сергій.

​Анна і Вадим застигли. Шокова тиша впала на кімнату. Їхній найближчий союзник, їхній логістичний центр, виявився ключем до всієї технології. І зараз він один на один з Лілією Василівною, яка тримає в руках докази його існування.

​— Сергій... — Вадим ледь промовив. — Він у смертельній небезпеці!

​— Так, — сказав Іван. — Якщо Лілія дізнається, що Сергій — це мій партнер, вона знищить його. Ми мусимо його врятувати!