Глава 21

Поспіх, з яким Вадим і Анна виїхали з квартири Сергія, був схожий на евакуацію. Вони залишили ноутбук та копії документів у Сергія для безпеки, взявши з собою лише мобільні телефони, заряджені на сто відсотків, і гостре відчуття терміновості.

​Таксі мчало на схід, залишивши позаду задушливий ранок Києва, прямуючи до віддалених дачних кооперативів на березі Дніпра. Дорога здавалася нескінченною. Анна сиділа, втупившись у вікно, і лише час від часу міцно стискала руку Вадима.

​— Ми його знайдемо, — прошепотів Вадим, відчуваючи, як його власна рішучість зміцнюється її мовчазною довірою. — Він чекає.

​— А що, якщо Лілія поїхала до нього? — голос Анни був хрипкий. — Вона може використати щоденник, щоб... щоб змусити його дати їй ключ.

​— Ні. Його лист говорить про інше: він знає, що вона його зрадила, — Вадим обережно гладив її руку. — Вона не знає, що він живий. Вона отримала завдання знищити головний ключ (щоденник), який завадить його поверненню. Вона поїхала до мого батька, щоб отримати інструкції. У нас є фора.

​Нарешті, вони звернули з основної траси на вузьку, розбиту ґрунтову дорогу. Дачний масив, до якого вони прямували, був забутим світом, де час зупинився. Будинки тут були старі, дерев'яні, багато з них покинуті, оточені дикими чагарниками і високою травою, що сягала пояса. Місцевість була ідеальною для сховку.

​Вадим заплатив таксисту вдвічі більше і попросив висадити їх за кілометр до дачі, яку він знайшов у старих документах його батька.

​Вони пішли пішки. Дніпро пробивався крізь дерева, його поверхня блищала на сонці, і лише оглушлива тиша свідчила про відсутність сторонніх. Вадим перейшов на режим професійного спостерігача, його очі сканували кожен кущ, кожен зламаний паркан.

​— Стій, — Вадим зупинився. — Жодного звуку. Навіть птахів не чути. Тут має бути нікого, або занадто багато когось.

​Вадим повів Анну по обхідній стежці. За кілька хвилин вони побачили будинок. Він був розташований на найкрутішому схилі, майже біля самої води. Стара, потемніла від часу, дерев'яна споруда, що просіла, закрита забитими віконницями. Будинок здавався пустим, але Вадим помітив дещо.

​На поріг, ніби ненароком, було покладено дві невеликі соснові гілки. Вони були свіжими, і лежали перехрестям. Вадим одразу зрозумів: це сигнал. У дитинстві, коли Іван Шевченко та Олег Васильович були друзями і полювали разом, вони використовували цей знак, щоб повідомити: «Вдома. Безпечно. Чекаю».

​— Це він, — видихнув Вадим, і його серце шалено забилося від полегшення.

​Вони обійшли будинок, наближаючись до задніх дверей. Вадим обережно підійшов до вікна, яке було лише частково забите. Крізь щілину він посвітив ліхтариком.

​Кімната була маленька, скромна. У кутку стояв старий, залізничний ліхтар. Іван Шевченко сидів за столом. Він був сивим і втомленим, але його очі — ті самі, що Вадим бачив на фотографії, були гострі і сповнені напруги. Він щось писав.

​Вадим постукав по віконниці двічі, коротко і один раз протяжно. Це був їхній сімейний, дитячий стук.

​Іван Шевченко різко підняв голову. Його очі звузились, він швидко підвівся, його рухи були чіткими і тренованими. Він підійшов до вікна, обережно відсунув віконницю і подивився на них.

​На обличчі Івана з'явився недовіра, а потім — неймовірне, сліпуче щастя.

​— Анно! — це слово прозвучало, як молитва.

​Анна, не стримуючи емоцій, кинулася до вікна, не зважаючи на стару драну деревину. — Тату! Я знала!

​Іван Шевченко швидко відчинив задні двері. Він обійняв доньку, стискаючи її так, ніби боявся, що вона знову зникне. Вадим стояв поруч, відчуваючи себе стороннім, але необхідним.

​— V... Ти привів її, — Іван Шевченко міцно потиснув руку Вадиму. В його очах була вдячність, але також — жахлива підозра. — Ти знаєш, хто я?

​— Я знаю, що ти живий, і що мій батько, Олег Васильович, змусив тебе інсценувати свою смерть, щоб отримати твою технологію, — твердо відповів Вадим. — І я знаю, що Лілія у нього в команді.

​Іван Шевченко кивнув. Його обличчя стало суворим.

​— Часу немає. Я чекаю на тебе, Анно, але не на тебе одного, — він подивився на Вадима, а потім на Анну. — Вони прийдуть сюди. Вони знають про дачу. Я залишив цей сигнал лише для тебе, Анно, якщо ти сама знайдеш лист. Але я не думав, що це буде так швидко.

​— Лілія забрала мій щоденник. Ключ до технології, — Анна задихалася від хвилювання.

​Іван Шевченко похитнув головою, його обличчя спотворилося від абсолютного жаху.

​— О ні... Вони вже мають ключ... і вони скоро будуть тут.