Глава 20

Вадим і Анна швидко повернулися до міста. Світанок розгорівся повністю, висвітлюючи їхні виснажені, але рішучі обличчя. У руках вони тримали теку з оригіналами документів і ноутбук — докази і майбутнє Анни.

​— Ми маємо йти до гуртожитку, — Анна говорила швидко, її голос був сповнений адреналіну. — Батько написав: «старий щоденник, який ти завжди ховала під подушкою». Він має бути там.

​— Ні, — Вадим рішуче похитав головою, викликаючи таксі. — Це занадто небезпечно. Якщо Лілія зрозуміла, що ти знайшла повідомлення, вона знає, що ти підеш за щоденником.

​— Але де ж ще він може бути?

​— Твоя тітка Лілія знає про щоденник. Вона, ймовірно, вже там. Або твій гуртожиток вже під наглядом мого батька, — Вадим стиснув щелепи.

​Вадим швидко обдумав ситуацію. Його власна квартира також була під загрозою, якщо Лілія вирішить шукати там.

​— Ми їдемо до Сергія, — сказав він, диктуючи таксисту адресу його друга. — Це єдине безпечне місце. І ми повинні дізнатися, чи Лілія Василівна не випередила нас.

​Сергій зустрів їх у своїй квартирі, не приховуючи подиву від їхнього виснаженого вигляду і бруду з кар'єру. Коли Вадим коротко виклав зміст листа, Сергій був вражений.

​— Живий? Це неможливо... Олег Васильович...

​— Все можливо. Він живий і чекає на нас на дачі на Дніпрі, — перебив Вадим. — Але нам потрібен щоденник. І я боюся, що ми запізнилися.

​Вадим швидко зателефонував знайомому охоронцеві гуртожитку, вигадавши історію про те, що Анна забула дуже важливі документи. Через пів години Вадим отримав тривожну відповідь:

​— Так, був тут сьогодні зранку візит. Жінка, дуже елегантна, говорила, що вона — родичка Анни. Сказала, що їй потрібно забрати деякі її речі, які вона забула. Я її впустив. Вона вийшла з невеликою коробкою і старою книжкою під пахвою.

​Вадим поклав слухавку, і його обличчя стало кам'яним.

​— Лілія випередила нас, — глухо сказав він. — Вона забрала щоденник.

​Анна, притиснувши руки до рота, відчула, як її надія знову починає танути. — Але... але вона не знає, що там ключ до технології.

​— Вона знає, що там щось важливе. Якщо вона не знає коду, вона спалить його, щоб знищити. Це наша остання надія.

​Вадим, Сергій та Анна швидко сіли за ноутбук. Вони мали вирахувати, куди Лілія могла попрямувати зі щоденником.

​— Лілія не дурна, вона поїде до Олега Васильовича, — Сергій показав на схему заміського маєтку батька Вадима. — Вони вирішать, що робити зі щоденником разом.

​— Ми повинні випередити її. Ми повинні повернути цей щоденник до того, як вони знищать його, — сказав Вадим.

​Сергій дістав із сейфа ключі від старого, непомітного позашляховика.

​— Я допоможу вам. Нам потрібно розділитися. Вадиме, ти з Анною їдеш на дачу на Дніпрі. Я поїду до маєтку твого батька і спробую забрати щоденник. Я знаю схему охорони, я знаю, де у нього сейф.

​— Ні, Сергію. Це занадто небезпечно, — Вадим похитав головою.

​— Ти мусиш довіритися мені. У тебе є завдання важливіше: врятувати батька Анни. Я ж залишусь тут, у Києві, і спробую повернути щоденник.

​Вадим вагався лише мить, але усвідомлював, що час спливає.

​— Добре. Але будь обережним. Якщо щось піде не так, не ризикуй своїм життям.

​Вадим подивився на Анну, яка вже взяла його руку. У її очах була змішана лють і відчай. Вони швидко вийшли. Наступний етап — розділення і гра на випередження в двох різних кінцях міста. Вадим і Анна поїхали рятувати Івана Шевченка, Сергій — рятувати головний ключ до їхнього майбутнього.