Глава 19

Тиша у старому бомбосховищі була настільки гучною, що Вадим чув, як калатає його серце. Сейф, відкритий їхніми спільними зусиллями, відкрив безодню правди. На столі, під світлом ліхтарика, лежав старий, пожовклий конверт. На ньому було написано: "Моїй Анні. Відкрий, коли будеш готова".

Анна не наважувалася торкнутися його. Її обличчя було мокре від сліз, але не від смутку, а від шоку та напруги.

— Це... це почерк батька, — прошепотіла вона, її голос був на грані істерики. — Він знав, що зникне.

Вадим обережно взяв конверт і простягнув його Анні. — Ти повинна прочитати це, Анно. Це для тебе.

Анна тремтячими руками відкрила конверт і почала читати. Вадим стояв поруч, уважно слухаючи кожен звук у бомбосховищі, готовий захищати її від будь-якої загрози.

Голос Анни спочатку був тихим і невпевненим, але з кожним рядком набирав сили, наче вона знову знаходила втрачену частину себе.

«Моя люба Анно,

Якщо ти читаєш це, значить, сталося те, чого я найбільше боявся: мені довелося зникнути. І я прошу вибачення за увесь біль, який тобі завдав.

Я не загинув в аварії, Анно. Мене змусили зникнути. Це був Олег Васильович, батько твого... (я не знаю, хто він для тебе зараз). Він хотів заволодіти моєю секретною технологією очищення води, яку я розробляв для великого державного проєкту. Ця технологія коштувала мільярди, і Олег був готовий на все, щоб отримати її.

Я продав йому компанію, щоб виграти час. У договорі є прихований пункт, де я зобов'язуюсь передати йому технологію, але я залишив собі можливість уникнути цього.

Лілія (твоя тітка) допомогла мені інсценувати "загибель". Вона була моєю довіреною особою, але я боюся, що вона перейшла на бік Олега за обіцянку грошей. Я перевів на твій рахунок велику суму, щоб забезпечити тобі майбутнє, але я боявся, що Олег або Лілія знайдуть його. Тому я змусив Лілію його заморозити і контролювати, думаючи, що так він буде в безпеці.

Я залишив головний ключ до цієї технології у твоєму старому щоденнику (тому, що ти завжди ховала під подушкою). Олег знає про щоденник. Я знаю, що він буде шукати його.

Мій останній шанс: я сховався там, де Олег мене ніколи не шукатиме, бо він вважає це "дитячими іграми". Стара дача на Дніпрі. Я чекаю, коли закінчиться термін угоди.

Анно, єдиний, хто може тобі допомогти, це той, хто мене зрадив і той, хто тебе любить. Ти повинна знайти правду і кохання. Будь обережна. Пробач мені.

Твій батько, Іван Шевченко.»

Коли Анна закінчила читати, тишу порушив лише її надривний схлип. Вадим обережно обійняв її. Її тіло тремтіло.

— Він живий... — видихнула вона, відчуваючи, як пекуча хвиля надії змішується з гірким розчаруванням. — Він живий... і він чекає.

Вадим стиснув її міцніше. — Ми знайшли його, Анно. Ми знайшли правду. Твій батько живий, і він на старій дачі на Дніпрі.

Вони швидко зібрали документи та ноутбук (ключ до технології мав бути там). Вадим вимкнув ліхтарик.

— Нам потрібно йти, — сказав Вадим. — Лілія і Голіаф можуть повернутися.

Вони швидко піднялися з бомбосховища, обережно закривши за собою люк. У лісі світанок вже розсіяв туман. Але тепер на них чекало нове завдання: знайти щоденник, випередити Олега і Лілію та врятувати Івана Шевченка.