Глава 18

Боротьба почалася миттєво і була жорстокою. Кремезний охоронець, якого Вадим внутрішньо назвав «Голіафом», був швидшим і набагато сильнішим. Він цілився Вадиму в голову. Вадим ухилився, але відчув різкий удар у бік, що вибив із нього повітря.

Лілія Василівна тим часом стояла біля урвища, спостерігаючи за боєм із хижою, зловтішною посмішкою. Вона тримала щось маленьке і блискуче в руці — ключ або брелок, який, мабуть, керував якоюсь системою.

Анна, попри панічний страх, не піддалася. Вона схопила важку, загострену гранітну брилу і, набравши розгін, кинула її в Голіафа. Брила влучила чоловікові в спину, але той лише загарчав від болю і, здається, став лише лютішим.

— Ти... ти сама винна, дівчисько! — прохрипів охоронець, кидаючись на Анну.

Вадим, використавши цей момент, зробив підсічку. Голіаф похитнувся, і Вадим, зібравши залишки сил, ударив його ногою в скроню. Чоловік, як мішок із камінням, звалився на землю, важко дихаючи.

— Досить! — прошипіла Лілія Василівна, роблячи крок до урвища. Її обличчя скривилося від люті. Вона зрозуміла, що втрачає контроль.

— Що ти тут приховуєш? Де правда? — крикнув Вадим, притискаючи ногу до грудей охоронця, щоб той не підвівся.

Лілія Василівна різко підняла руку, демонструючи блискучий металевий предмет.

— Твій батько, мій милий V, вирішив заховати те, що ти шукаєш, у нашому старому сімейному бомбосховищі під цим кар'єром. Там, де ми грали в дитинстві! Код — 2016. Це рік, коли ти перестав бути дитиною, — вона глузливо усміхнулася. — Але ти знаєш, Вадиме, ти завжди був дурником.

Вона натиснула на кнопку свого брелока. У цей момент з урвища, де було обвалення ґрунту, почав сипатися пісок і гравій. Це була інсценована пастка.

— Справжня гра тільки починається! — прокричала вона, розвертаючись і кидаючись бігти до припаркованої машини, що ховалася за скелями.

— Стій! — Вадим кинув у неї папери з виписками, але вона вже зникла.

Вадим кинувся до Анни. — Бомбосховище! Тут має бути вхід!

Анна, притискаючи руку до грудей, швидко знайшла очима місце, де пісок обсипався найсильніше. Там, прикритий іржавим металевим люком, був вхід.

— Ось, — Анна швидко підбігла до люка, відсунула великий камінь. На люку було кодове табло.

— Код 2016, — промовив Вадим, набираючи цифри тремтячими пальцями.

Люк зі скрипом відчинився. Звідти повіяло важким, холодним, металевим повітрям і запахом сирості. Вадим швидко озирнувся. Охоронець почав приходити до тями.

— Заходь! Швидше! — Вадим підштовхнув Анну вниз.

Вони спустилися в абсолютну, гнітючу темряву. Вадим закрив за собою люк, і вони залишилися в тісній, бетонній кімнаті. Він увімкнув свій потужний ліхтарик.

Це було старе, радянське бомбосховище, що належало раніше їхній родині. Всередині було порожньо, за винятком пилу, павутиння і старих, гнилих ящиків.

— Він тут був. Він приховував тут щось, — Вадим посвітив на стіну, де був залізний замок, вмурований у бетон. Це був сейф.

— Лілія знала про цей сейф і про код, — сказала Анна, її голос відлунював у тісній кімнаті. — Але вона не встигла його відкрити. Вона не знала, що саме він тут сховав.

Вадим підійшов до сейфа. Він відчув, як провина і рішучість змішуються у вогняний коктейль. Він мав відкрити цей сейф. Це був його останній шанс знайти правду.

— Лілія хотіла, щоб я взяв компромат на батька і заспокоївся. Вона не хотіла, щоб я знайшов справжній секрет цього місця, — сказав Вадим.

Він почав працювати зі зламаним інструментом, який йому передав Сергій. Це вимагало концентрації і часу. Анна стояла позаду нього, прислухаючись до кожного звуку ззовні.

— Вадиме... — прошепотіла Анна. — Мені страшно. Якщо твій батько...

— Ти пам'ятаєш мою клятву, — Вадим не відірвався від роботи. — Не відпускай мою руку.

Через кілька хвилин, які здавалися вічністю, пролунав глухий клацання. Сейф був відчинений.

Світло ліхтарика Вадима вихопило з темряви товсту, пожовклу від часу теку та старий, запилений ноутбук.

Вадим тремтячими руками дістав теку. На ній, простим, жирним почерком, було написано: "НЕ РОЗКРИВАТИ. ДОГОВІР – І.Ш."

Анна ахнула, підійшла ближче. Вони швидко відкрили теку. Всередині були оригінали документів: той самий договір про продаж компанії, але з додатковою, прихованою сторінкою, де йшлося про передачу прав на секретну технологію та обіцянку фінансової допомоги в обмін на зникнення.

Але найважливішим був лист. Лист від Івана Шевченка, написаний незадовго до зникнення.