Глава 16

Вадим і Анна прибули до покинутого лісопильного заводу пізно вночі. Густий туман, що плив від річки, огортав старі будівлі, перетворюючи їх на фантомні силуети. Вони одягнули сині куртки Держпраці, які виглядали переконливо, і озброїлися лише ліхтариками та рішучістю.

​— Дивись, — прошепотіла Анна, коли Вадим безшумно відчинив ворота. — Немає ні сигналізації, ні серйозної охорони. Це або пастка, або вони думали, що приховувати тут нічого.

​Вони обережно пройшли повз іржаві штабелі колод і масивну, мовчазну пилораму. Вадим, пам'ятаючи слова свідка, вів її до невеликої, єдиної цілої будівлі, яка, ймовірно, слугувала офісом або котельнею.

​— Ця частина виглядає так, ніби її хтось підтримував, — Вадим посвітив ліхтариком на акуратний замок.

​Він швидко використав відмичку, передану Сергієм. Замок клацнув, і вони обережно зайшли всередину.

​Всередині було прохолодно і тихо. Світло ліхтарика вихопило сцену, що одразу ж підтвердила їхні найгірші побоювання: хтось був тут раніше. На старому металевому столі стояла ще тепла чашка кави, а поруч лежав ноутбук.

​— Це не охорона, — прошепотіла Анна, вказуючи на чистий, свіжий слід від жіночого взуття на підлозі. — Це Лілія Василівна.

​На столі лежав аркуш паперу, на якому було щось написано. Вадим узяв його.

​— Ось це і є ключ, — сказав він, його голос був сповнений напруги.

​На аркуші, написаному розмашистим, владним почерком, було:

​«Рахунок не тут. Завод — це лише сцена. Справжній ліс там, де наша V завжди грала. Західний схил, старий кар’єр. Чекаю на тебе, V»

​Вадим стиснув щелепи. V. Це був його дитячий нікнейм, який знала лише його родина.

​— Вона знає, що я шукаю. Вона тут була, але пішла, залишивши мені повідомлення, — Вадим був приголомшений. — Вона грає. Вона провокує мене.

​— Кар'єр? — Анна вказала на план місцевості, що висів на стіні. — Це далеко від заводу. Але... що означає «справжній ліс»?

​— Це означає, що мій батько знає, де ми шукаємо, — відповів Вадим. — І Лілія, як його спільниця, намагається заманити мене туди, де... де вона зможе контролювати ситуацію.

​Вадим оглянув кімнату. Він помітив, що кут стіни вкритий чимось свіжим, схожим на цемент.

​— Стій! — сказав Вадим. — Подивися сюди. Свіжа штукатурка. Тут була схованка.

​Вони підсвітили ліхтариком. Вадим обережно постукав по стіні: звук був глухим, іншим, ніж в інших місцях.

​— Вони тут щось приховали, а Лілія це забрала, — сказав Вадим.

​— Не факт. Лілія могла залишити щось, щоб відволікти нас, — сказала Анна. — Але я вірю, що батько не загинув. Кар'єр... це місце, де ховають...

​Вадим притягнув її до себе, не даючи їй договорити. Його погляд був спрямований на стіну і на записку. Вони вирішили. Вони не могли ігнорувати цей "натяк".

​— Ми йдемо до кар'єру, — рішуче сказав Вадим. — Але ми йдемо туди, щоб знайти правду, а не щоб потрапити в її пастку. Ми маємо бути на крок попереду.