Гдава 14

​Вадим і Анна швидко відійшли від будинку Петра Савчука. Вони йшли вулицею, мов тіні, не помічаючи ні холодного вітру, ні сірого неба. Кожен із них ніс свій тягар: Анна — біль від підтвердження найстрашніших підозр, Вадим — провину за участь його сім'ї та власний обман.

​Вони зайшли у перший-ліпший старий двір, де стояла одинока лавка під розлогим, голим деревом. Вадим обережно сів, а Анна опустилася поряд, загорнувшись у своє пальто. Записник охоронця лежав між ними, як доказ, що обпікає.

​— Він був неживий... — прошепотіла Анна, її голос був порожнім. Це було не запитання, а констатація жахливого факту, який вона нарешті прийняла. — Це не аварія. Його... вбили. А потім твій батько... він усміхався.

​Вадим стиснув кулаки. Уперше він відчув, що його гнів переважає його страх.

​— Я ненавиджу це, Анно, — сказав він, його голос був хриплим. — Ненавиджу його за це. За те, що він зробив із твоїми батьками. За те, що він зробив із тобою. І за те, що він зробив із нами...

​Він не наважувався торкнутися її, знаючи, скільки болю він їй завдав своєю брехнею.

​Анна, несподівано, відклала записник і повільно поклала свою руку на його. Її дотик був тендітним, але рішучим.

​— Парі... я досі відчуваю образу через це. Ти думав, що я лише ... розвага, — вона зупинилася, намагаючись стримати сльози. — Але зараз... це вже не про нас. Це про правду, про помсту. І ти міг не приходити сюди. Ти міг мовчати, як той охоронець. Але ти тут.

​Вадим перехопив її руку і міцно стиснув. Він подивився їй у вічі.

​— Я ніколи не забуду, як ти дивилася на мене, коли я говорив ту брехню. Це було найгірше, що я коли-небудь робив. Але я клянусь тобі, Анно, я виправлю це. Я знайду твого батька, або доведу, що мій його вбив. І я не піду, поки це не закінчиться.

​Анна вперше після їхнього розриву дозволила собі подивитися на нього без відрази. Вона побачила не цинічного мажора, а зламаного чоловіка, якого також зрадила власна сім'я.

​— Лісопильний завод, — тихо сказала вона, повертаючись до плану. — Чому туди? Чому його просто не... закопали?

​— Тому що вони не хотіли, щоб його знайшли швидко. Лісопильний завод — це покинута територія, це промзона. Вони могли його там... — Вадим не договорив, але Анна зрозуміла. Вони могли заховати його там, або його тіло.

​— Я боюся, Вадиме, — зізналася вона, і це було найвідвертіше її зізнання. — Якщо ми знайдемо його...

​Вадим притягнув її до себе і міцно обійняв. Це був не романтичний, а захисний, відчайдушний жест. Він відчував її холод і її тремтіння, і це лише посилило його рішучість.

​— Ми разом, Анно. Зараз ми тільки разом. Якщо ти не хочеш йти туди... я піду сам.

​— Ні, — вона відсторонилася рівно настільки, щоб подивитися йому в очі. — Ми йдемо разом. Це мій шлях, і я пройду його до кінця. Просто не відпускай мою руку.

​У цей момент, на цій холодній, покинутій лавці, їхні стосунки перетворилися на щось глибше, ніж кохання. Це була взаємна необхідність, нерозривний зв'язок між двома людьми, яких спільна трагедія і небезпека зробила єдиним цілим.