Глава 13

Вулиця Залізнична виявилася лабіринтом старих, занедбаних приватних будинків, що тулилися один до одного під важким, вологим небом. Вадим і Анна, стиснуті в маленькому таксі, відчували, як напруга зростає з кожним метром. Будинки тут були похмурими, а тиша, порушена лише шумом вітру, що гуляв у дротах, здавалася зловісною і тиснеючою.

​— Квартира номер три, — прошепотіла Анна, коли вони зупинилися біля двоповерхового будинку з потрісканою, сірою штукатуркою. — Сподіваюся, Петро ще тут живе.

​Вони вийшли з машини. Вадим відчув холодний, різкий вітер, що пронизував його куртку. Він подивився на Анну. Її обличчя було зосередженим, але він бачив, як тремтять її руки, стискаючи старий записник. Це була її остання надія, і він боявся, що вона може її розбити.

​Вони піднялися скрипучими сходами. Вадим глибоко вдихнув і постукав у старі, пофарбовані в зелений колір двері. Вони чекали, затамувавши подих. Тиша. Вадим постукав сильніше, майже вимагаючи.

​Нарешті, за дверима почулися шаркаючі кроки, і двері відчинив літній чоловік у запраному светрі та спортивних штанях. Його обличчя було зморшкуватим, а очі — втомленими і настороженими, як у людини, що звикла ховатися.

​— Чого вам? — спитав він хрипким голосом, дивлячись на їхній елегантний, хоч і пом'ятий, одяг з неприхованою підозрою.

​— Ви Петро? Петро Савчук? — запитав Вадим, намагаючись, щоб його голос звучав спокійно і впевнено.

​— А ви хто такі? З податкової? — пробурчав чоловік, намагаючись зачинити двері.

​Вадим швидко притримав двері ногою. — Ми не з податкової. Ми шукаємо правду. Ми шукаємо інформацію про Івана Шевченка.

​Почувши це ім'я, Петро застиг. Його очі метнулися від Вадима до Анни. В його погляді промайнув панічний страх.

​— Іван Шевченко... Я нічого не знаю, — швидко проговорив Петро, але його голос не звучав переконливо.

​Анна зробила крок вперед, і її очі були сповнені сліз, які вона стримувала. Вона витягла зі своєї сумки старий, затертий записник.

​— Ви написали це, Петре, — вона відкрила потрібну сторінку, її рука тремтіла. — "12 вересня. Дивні справи... Іван був тихий. Керував Олег В." Це мій батько, Петре. Я — Анна. Будь ласка, скажіть нам правду, за що ви мовчали стільки років?

​Петро похитнувся. Страх у його очах змінився на вину і нестерпну втому. Він провів рукою по сивій щетині.

​— Заходьте, — тихо сказав він, відчиняючи двері. — Тільки тихо, щоб сусіди не чули.

​У маленькій, пропахлій затхлістю та старими цигарками кімнаті, вони сіли за стіл. Петро закурив цигарку, його руки тремтіли. Він почав розповідати, і його слова, наче шматки льоду, падали на свідомість Вадима та Анни.

​— Це було пізно, дуже пізно. Я вже збирався йти. Під'їхав чорний "Мерседес", він був незвичайний, з тонованим склом. Звідти вийшли двоє "биків"... і Олег Васильович. Ваш батько, хлопче, — він кивнув Вадиму, а потім перевів погляд на Анну. — І вони витягли Івана. Він був... укритий чимось. Я бачив темну пляму на брезенті. Він був неживий. А Олег... Олег лише посміхався, як той чорт.

​Петро розповів, що Олег Васильович наказав йому мовчати, супроводивши погрози конвертом з великою сумою грошей, що дозволило йому зникнути з міста на деякий час.

​— Я злякався. Вони сказали, що якщо хтось дізнається, то я піду слідом за Іваном, — сльози навернулися на його очі. — Наступного дня мені сказали, що Іван потрапив в аварію, і тіло не знайшли. Я повірив, що це кінець.

​— Куди вони його відвезли? — майже крикнула Анна. Її емоційний зрив був миттєвим, але стриманим. Вона схопила Петра за рукав. — Ви бачили, куди? Скажіть!

​Петро затягнувся цигаркою, і його погляд став порожнім. — Я бачив, як вони поїхали на східну дорогу, що веде до старого лісопильного заводу. Але там нікого немає. Воно покинуте вже багато років.

​Вадим і Анна перезирнулися. Лісопильний завод. Це було нове місце, нова зачіпка. Тепер вони знали, що сталося. Їхній батько — не жертва ДТП, а, швидше за все, жертва злочину, спланованого Олегом Васильовичем.

​Вадим підвівся, його щелепа була стиснута від гніву. — Дякуємо, Петре. Ви нам дуже допомогли. Якщо хтось питатиме, ви нас не бачили.

​Коли вони вийшли, Вадим взяв Анну за руку. Його стиск був міцним і рішучим.

​— Лісопильний завод, — прошепотів він. — Ми маємо це перевірити.

​Анна кивнула. В її очах горіла суміш болю і прагнення справедливості. Тепер вони мали на руках свідка та місце, куди потрібно вирушити далі. Вони зрозуміли, що часу немає — кожен момент міг бути на вагу золота.