Глава 12

Вадим і Анна не могли дозволити собі зволікати. Вони розуміли, що час працює проти них, оскільки Лілія Василівна, вірогідно, вже почала шукати таємний рахунок. Їхнє розслідування мало бути швидким і точним. Вадим вирішив: перш ніж планувати проникнення до будинку батька, їм потрібно знайти будь-які докази чи свідків, пов'язаних із колишньою компанією Івана Шевченка.

​— Нам потрібно знайти місце, де все почалося, — сказав Вадим, дивлячись на стару адресу компанії "Прометей-Агро". — Документи можуть бути сфабриковані, але спогади людей — ні.

​Вони приїхали на околицю Києва, до району, де колишній офіс Івана Шевченка стояв як сірий, покинутий монумент посеред промислової забудови. Будівля була масивною, з вікнами, частково вибитими вандалами, і виглядала справжнім символом забуття. Навіть удень тут панувала гнітюча тиша, а повітря було важким від запаху іржі та вогкості.

​— Тут ніби час зупинився, — прошепотіла Анна, обережно ступаючи по битому склу. Вона відчувала, як її серце калатає. Кожен крок тут був кроком у її власне, жорстоко обірване дитинство.

​Вадим обійшов будівлю. Головні двері були заблоковані металевою арматурою. Проте біля чорного входу, біля занедбаної вантажної рампи, він помітив невелику, напіврозвалену будку охоронця. Двері звідти були зірвані, а всередині — хаос: перевернутий стілець, порожні пляшки, сміття.

​— Нам пощастило, — сказав Вадим, підсвічуючи ліхтариком на телефоні. — Подивимося, що тут залишив сторож.

​Посеред усього мотлоху, під шаром пилу та бруду, Вадим помітив щось, що виглядало як старий, затертий записник або журнал обліку. Він обережно підняв його. Обкладинка була шкіряною, але потрісканою.

​— Це схоже на щоденник охоронця, — сказав Вадим, гортаючи пожовклі сторінки. — Записи тут хаотичні... "Сьогодні не привезли хліб", "Васильович знову кричав"...

​Анна схилилася поруч. Її дихання було швидким і нерівним. Вони гортали сторінки, шукаючи записи, датовані тією критичною осінню, коли зник Іван Шевченко. І ось, на одній зі сторінок, вони знайшли запис, написаний кривим, недбалим почерком:

​«12 вересня. Дивно. Дуже пізно. Повернувся на пост, а тут стоїть той чорний "Мерседес", не наш, не робочий. Небо було чорне. З машини вийшли троє. Двоє в костюмах, і з ними Олег В., той, що зараз головний. Вони витягли щось. Воно було загорнуте в брезент. Я відійшов у тінь. Іван... це був Іван. Він був тихий. Схоже, вони поїхали на східну дорогу, туди, де старий лісопильний завод. Олег В. дав мені грошей і наказав мовчати. Страшно.»

​Кров відхлинула від обличчя Анни. Вона міцно вхопилася за руку Вадима, її погляд був прикутий до імені її батька та імені Олега Васильовича в одному жахливому контексті.

​— Мій батько... він його... — Анна не могла вимовити слово "вбили". Її голос був наповнений гострим болем.

​— Ні, Анно, не кажи цього, — Вадим швидко стиснув її руку. — Вони забрали його. «Тихий»... це означає, що він був травмований або... але ми не знаємо точно. Але ми знаємо, куди вони поїхали. І ми знаємо, що твій батько не загинув в аварії. Це була інсценівка.

​Вадим швидко пролистав журнал до кінця, шукаючи ім'я автора. Серед каракуль і начерків він знайшов: "Петро Савчук. Тепер не охоронець. Живе десь у районі Залізничної".

​— Це наш свідок, — Вадим відчув сплеск адреналіну. — Петро Савчук. Якщо він живий, він повинен розповісти, що сталося далі.

​Вони вийшли з будівлі, тримаючи старий записник як найцінніший скарб. Місце, яке мало бути кінцем розслідування, стало його справжнім початком. Їхня спільна місія отримала напрямок: спочатку Петро, потім — лісопильний завод. Вони більше не були студентами. Вони були шукачами правди, і ця правда вела їх прямо в обійми небезпеки.