Глава 7

Анна йшла брудними вуличками, освітленими лише світлом ліхтарів, що мерехтіли. Вона поверталася з університету до гуртожитку, а в голові, немов зламана платівка, грали слова Вадима. Вона відчувала не стільки смуток, скільки пекучу образу. Вона була змушена працювати на двох роботах, постійно заощаджувати, а він міг дозволити собі кинути її, бо вона була "занадто проста". Цей гнів став її новим паливом.

Холодний дощ, що почався, змусив її сильніше загорнутися в пальто, але вона не відчувала фізичного холоду. Вона відчувала лише емоційну порожнечу.

Вона дійшла до свого гуртожитку і піднялася до своєї кімнати. Коли вона відчинила двері, її серце завмерло від несподіванки. На її ліжку, як господиня, сиділа незнайома жінка. Вона була одягнена в дорогу, бездоганну сукню, а її обличчя було сповнене холодної, майже аристократичної презирливості.

— Ти Анна Шевченко? — запитала жінка, і її голос був дзвінким і владним.

— Так, — відповіла Анна, інстинктивно вирівнюючи спину.

— Я Лілія Василівна. Твоя тітка, — сказала вона, оглядаючи кімнату гуртожитку з такою огидою, ніби тут панувала епідемія. — Я прийшла, щоб сказати тобі, що ти занадто багато собі дозволяєш. І тебе.

Анна була шокована. Вона ледь знала цю жінку. — Я не розумію.

— Я бачу, що ти намагалася закрутити роман із сином Олега Васильовича, — продовжила тітка, ігноруючи її запитання. — Тобі потрібно припинити свої стосунки з Вадимом. Ти повинна знати своє місце.

— Ми... ми вже не зустрічаємося, — сказала Анна, і це визнання боляче різануло.

— Дуже добре, — кинула тітка. — Ти живеш на мої гроші. Ти вчишся на мої гроші. І я не хочу, щоб ти мала проблеми через якогось хлопця, особливо із тієї родини.

Анна мовчала. Вона відчувала, як усередині неї все стискається від болю і несправедливості. Вона не могла повірити, що її власна тітка може бути такою жорстокою.

— А тепер, — тітка встала і різко змінила тему. Вона підійшла до столу і поклала на нього дорогу сумочку. — Ти повинна віддати мені ці гроші. Я хочу, щоб ти заплатила мені за все, що я для тебе зробила.

— Я... я не маю грошей, — сказала Анна. — Я працюю. Я віддаю тобі все, що можу.

— Це неправда, — сказала тітка, нахиляючись до неї. — Я знаю, що ти маєш гроші. Ти отримала їх від свого батька. Я знаю, що він залишив тобі гроші, коли продав свою частку в бізнесі.

Анна була приголомшена. Вона не знала про ці гроші.

Тітка, усміхаючись, ніби показуючи останній козир, узяла свій телефон і показала Анні фотографію. На ній був Іван Шевченко, батько Анни, і Олег Васильович, батько Вадима. Вони сиділи за столом, а між ними лежав якийсь договір.

— Твій батько продав свою компанію, — холодно сказала тітка. — І він залишив тобі частину грошей на особистому рахунку. Але він не сказав мені, де саме вони. І я хочу, щоб ти сказала мені, де вони.

Анна дивилася на фотографію, і її серце стискалося. Її найгірші підозри щодо зв'язку між її родиною і родиною Вадима підтвердилися.

Тітка, побачивши, що Анна шокована, усміхнулася. — Я знаю, що ти знаєш, де гроші, — сказала вона. — Ти повинна сказати мені. Якщо ти не скажеш мені, то буде погано.

Анна підняла голову. В її очах, які щойно були повні образи через Вадима, тепер горіла лють та рішучість. Вона зрозуміла, що її тітка була причетна до зникнення її батьків.

— Я нічого не знаю, Ліліє Василівно, — сказала вона, і її голос був твердим, як сталь. — Іди геть!