Глава 5

Вадим сидів у бібліотеці. Хоча він намагався зосередитися на конспектах, його погляд, як магнітом, тягнуло до Анни, що сиділа за кілька столів від нього. Вона була занурена в навчання, і лише легкі тіні під очима видавали її втому. Його серце стискалося. Він більше не бачив у ній цілі для парі — він бачив жінку, яку кохає, і яка перебуває в небезпеці через його сім'ю.

На екрані його телефону спалахнуло повідомлення від Сергія. Це був не просто текст, а вирок. Сергій надіслав фотографії старих документів: договір про продаж компанії Івана Шевченка, укладений із Олегом Васильовичем. Гнів і огида до власного батька накрили Вадима хвилею. Цей договір був доказом, що його батько не просто успішний бізнесмен, а людина, здатна на найпідліші махінації, пов'язані з минулим Анни.

Вадим зрозумів: йому необхідно відштовхнути Анну негайно. Кожен день поряд із ним ставив її під приціл його батька. Він написав Сергію: "Знайди мені всю інформацію про компанію і про тих, хто працював з Іваном. Я хочу знати, що сталося". Потім, зібравши всю свою мужність, яка насправді була мужнім актом брехні, він підійшов до неї.

— Анно, — сказав він, намагаючись, щоб його голос звучав холодно, а не хрипло від внутрішньої напруги. — Ходімо, треба поговорити.

Анна підвела голову, і Вадим побачив у її очах миттєву іскру радості, яка одразу ж згасла, коли вона помітила його кам'яне обличчя.

Вони вийшли у дворик університету. Вадим одразу взяв бика за роги. Він не міг дозволити собі м'якість.

— Слухай, Анно, — почав він, і його голос звучав грубо, майже цинічно, — я маю бути чесним. Ця наша... інтрижка, вона зайшла занадто далеко. Я не думав, що це затягнеться.

Анна зупинилася. Вона дивилася на нього з повним нерозумінням, а потім — з пекучим болем.

— Що ти маєш на увазі? — тихо запитала вона.

— Я маю на увазі, що все закінчено, — Вадим змусив себе дивитися їй у вічі, хоча його серце просило пробачення. — Ти — не той, хто мені потрібен. Ти занадто... проста. Я не можу бути з кимось, хто живе в гуртожитку і постійно рахує копійки. Мені потрібна інша жінка, інше оточення.

Ця жорстока, витончена брехня, що цілила просто в її найболючіше місце — її соціальний статус і фінансові проблеми — спрацювала. Обличчя Анни побіліло. Вона відчула, як її щоки гарять від приниження. Вона думала, що він побачив її справжню, а він лише підтвердив її найгірші підозри: для нього вона була лише розвагою.

— Я... я зрозуміла, — її голос був ледь чутним, але твердим. Вона гордо підняла голову, не дозволяючи сльозам вирватися назовні. — Дякую, що був чесним. Тепер ти можеш повертатися до свого реального життя, Вадиме. І забудь про мене.

Вона різко розвернулася і пішла. Вадим дивився на її спину, що віддалялася. Він відчував, як усередині нього розривається щось важливе, але він не міг покликати її назад. Він мусив її відпустити. Тільки тоді він зможе боротися за неї. Він залишився сам, у повній тиші, із жахливим усвідомленням: щоб захистити Анну, він мусив змусити її його ненавидіти.