Епілог. Новий порядок

Кімната засяяла м’яким світлом, що тепер був спокійним і рівномірним. Фрагменти спогадів, які ще мить тому тремтіли у хаосі, знайшли свої місця в книзі без сторінок. Вони збереглися, але залишили після себе відлуння змін — сліди втручання Секретаря, його відданості і ризику.

Він стояв посеред стелажів і відчував легкий біль у серці, частина себе залишилася там, серед спогадів, які він рятував. Це був не жахливий біль, а тихий, філософський біль, що нагадував: збереження чужого іноді вимагає втрати власного.

Деякі історії зникли назавжди. Вони залишили порожні місця між світлами книги без сторінок, але Секретар не відчував розпачу. Він знав: пам’ять — це не статичний архів. Вона живе, змінюється, витончується, відроджується в кожному дотику, кожному шепоті, кожній взаємодії з тими, хто її шукає.

Світло Вежі плавно тремтіло, мов мовчазна похвала. Секретар відчув, що тепер він і Вежа стали ще тісніше пов’язані, разом вони здатні підтримувати цей новий порядок, навіть якщо хаос спробує повернутися.

Він торкнувся книги без сторінок і посміхнувся сам собі: тепер порядок не абсолютний, але живий. І пам’ять, яку він береже, теж жива.

Тиша кімнати вже не здавалася тяжкою. Вона була сповнена спокоєм і легким відлунням всіх історій, що залишилися. Секретар зрозумів: кожен вибір — це частина великої мозаїки, і навіть втрати можуть бути внеском у щось значуще.

Він підняв ключі і прошепотів, майже до себе:

— Все, що було, все, що ще буде… я збережу.

Світло Вежі затремтіло на знак згоди. І в кімнаті, де колись тремтіли лише спогади, з’явився новий порядок — не ідеальний, але живий, сповнений надії і тихого смутку одночасно.

Секретар Пам’яті залишався на своєму місці, готовий зустріти нові історії, нові фрагменти, і продовжувати свій нескінченний шлях хранителя пам’яті.