Розділ 4. Загроза ззовні

Кімната занурилася в непривітну тишу. Але цього разу тиша була оманливою. Щось рухалося серед стелажів, невидиме, але відчутне — холодне, неприємне, як дотик чужого страху.

Секретар відчув — це не просто хаос пам’яті. Хтось або щось прагне стерти спогади, які він так оберігав. Промінь світла Вежі затремтів, посилюючи тривогу, мов попереджаючи про наближення небезпеки.

Перший фрагмент вирвався з книги без сторінок, спогад, що ще мить тому сяяв у його руках, зник, як дим. Серце Секретаря стислося. Він рвонув вперед, намагаючись наздогнати його, ловлячи руками тонкі нитки пам’яті, що тремтіли і прагнули втекти.

— Ні, не сьогодні, — прошепотів він сам до себе, відчуваючи страх і рішучість одночасно.

Сутність, що вторглася в його простір, не мала форми, але її присутність була оглушливою. Вона тягла спогади за собою, намагаючись розірвати зв’язок між Секретарем і його книгою. Фрагменти почали розсипатися, світло тремтіло, і навіть Вежа не могла втримати їх усі.

Секретар прийняв важке рішення. Він вкладав у руки власну силу, обережно скручуючи втрачені спогади назад у книгу, ризикуючи собою. Його тіло тріпотіло, наче він сам ставав частиною книги. Деякі спогади відгукувалися сильніше, пробиваючи його свідомість, і він відчував, як тонка грань між його власною пам’яттю та чужими історіями починає зникати.

— Я не можу дозволити їм загинути, — прошепотів він. — Хай навіть ціною себе.

Світло Вежі затремтіло сильніше, підтримуючи його. Сутність відступила, відчувши непорушний захист Секретаря, але не зникла повністю. Вона лишила після себе легкий холодний слід, нагадуючи: небезпека ще не минула, і наступного разу вона може повернутися сильнішою.

Кімната знову занурилася у тишу. Фрагменти спогадів сяяли теплим світлом у книзі без сторінок, і Секретар відчув одночасно втому та полегшення. Він знав, що це лише перша битва. Попереду ще довгі години захисту, ще більше втеч і випробувань.

Але він залишався на своєму місці. Бо поки він стояв там, книга жила. І поки книга жила — надія не зникала.