Розділ 2. Відвідувач

В кімнаті без вікон і дверей з’явився шум — легке коливання повітря, як кроки на порожньому сходовому прольоті. Секретар підняв погляд і побачив, що до стелажів підійшов відвідувач. Людина з’явилася без попередження, і його присутність одразу порушила звичний ритм кімнати.

— Я шукаю спогад, — сказав відвідувач тихо, але впевнено. — Спогад, який належить мені, але ти його ховаєш.

Секретар спокійно відповів:
— Я не ховаю. Я лише зберігаю. Спогади не належать мені… і не належать тобі.

В очах людини з’явилася тінь роздратування, а може, і страх.
— Мені потрібно його знайти. Це… дуже важливо.

 — Важливо для тебе. Але якщо я дам тобі доступ, — сказав Секретар, — ти можеш зруйнувати його. Або зруйнувати інші. І тоді історія зміниться назавжди.

Він підійшов до стелажів, провів руками по світлу книги без сторінок, намагаючись відчути, де спогад затримався. В його руках затрепетав тонкий промінь, залишок минулого, що не хотів піддаватися.

— Я розумію ризик, — промовив відвідувач. — Але я мушу знати.

Секретар важко ковтнув. Відчував, як серце стискає відповідальність. Один неправильний рух і він може втратити не лише цей спогад, а й ті, що зберігав роками поруч. Його власна стабільність хиталася, як крихкий міст над прірвою часу.

— Спогади не можна просто взяти, — сказав він нарешті. — Вони живі. Вони дихають своїм часом. Якщо я дам тобі цей фрагмент, ти порушиш їхню тишу. І ти зміниш не тільки своє минуле, а й усі ті голоси, що я зберігав.

Відвідувач дивився на нього довго. Його очі блищали від рішучості і сумніву одночасно.
— Тоді я покладаюсь на тебе, — промовив він тихо. — Але ти повинен мені допомогти.

Секретар мовчав, відчуваючи тягар власного вибору. Він зосередився, дозволяючи собі торкнутися світла книги. Спогад почав коливатися, мов живий, намагаючись залишитися у просторі пам’яті. Серце Секретаря билося швидше, кожен промінь міг вирватися і зникнути.

Він зробив крок назустріч. Його руки ловили фрагменти, обережно вплітаючи їх назад у тканину спогадів. Він знав: це не лише тест для відвідувача, але й для нього самого. Чи витримає він тиск відповідальності, чи зламається під вагою вибору?

На мить кімната завмерла. Промінь світла сповільнив свій рух, спогад тріпотів у руках Секретаря, як камінь, що бореться з течією. Він відчував, як кожне відлуння, кожен звук книги без сторінок, реагує на його дотики. Важливість моменту стискала груди, і він на хвилину дозволив собі відчути весь тягар відповідальності.

Глибокий вдих і промінь світла повільно повернувся на своє місце. Спогад застиг на своєму місці, але вже з відтінком змін: він зберігся, залишивши слід від контакту з відвідувачем.

— Ти бачиш? — тихо промовив Секретар. — Вони залишаються, тільки якщо їх шанують. Якщо ж прагнути насильства — вони зникнуть назавжди.

Відвідувач кивнув, мов погоджуючись, але його очі залишалися сповнені рішучості. Секретар зрозумів, що це не кінець, а лише перший крок. Відвідувач прийшов не просто за спогадом, він став викликом, дзеркалом, що відображає відповідальність і обмеження, які має кожен, хто береже пам’ять.

В кімнаті знову запанувала тиша. Лише світло Вежі тихо коливалося, мов нагадуючи: за кожним рішенням слідкують не лише спогади, а й ті, хто їх створив.

Секретар Пам’яті відчував вагу цього спостереження. Він знав, що попереду ще більше випробувань, що його власна стійкість і здатність зберігати істину будуть випробувані знову. І поки він дивився на відвідувача, що обережно рушав до виходу, розумів: історії ще далеко не завершені.

Він підняв ключі до книги без сторінок, готовий зустріти наступні спогади, що вже чекали на його увагу. І Вежа мовчки підтверджувала його рішення, зберігаючи для нього наступну частину правди.