Розділ 1. Втеча спогадів

Спогади почали зникати. Спочатку ледь помітно: один голос пропав, як подих у порожнечі; потім інший — як тінь, що розчинилася у темряві кімнати. Секретар Пам’яті відчув перший холодний подих тривоги. Прогалини з’являлися хаотично, без пояснень, мов спогади вирішили піти самі.

Він підійшов до стелажів і провів пальцями по полицях. Книга без сторінок тремтіла, неначе відчувала втрату. Секретар витягав з повітря фрагменти, образи, голоси, дотики, намагався зловити їх, але деякі прослизали крізь пальці, залишаючи лише холодний порожній простір.

"Цього не можна втратити… ні в якому разі", — прошепотів він сам до себе, відчуваючи, як серце стискається від страху.

Вежа стояла мовчазною. Лише легке коливання світла від її граней підказувало, що вона бачить те, чого не бачить ніхто інший. Секретар відчував її присутність як тихий стук серця великого організму, який реагує на кожен спогад, що тікає.

Він поспішав, ловив відгомони зниклих голосів, тримав їх у руках, щоб вони не зникли назавжди. Кожен промінь світла, кожен шепіт, що залишався, був на вагу життя.

Конфлікт тиснув на нього: чи вдасться відновити спогади, чи вони загубляться назавжди, залишивши пустку, яку ніщо не зможе заповнити?

Секретар знав лише одне: він мусить продовжувати. Тримати ключі. Слухати. Не дозволяти історіям розчинитися у темряві.

Він присів на коліна серед стелажів, витягнув руку, і перед його очима з’явився перший зниклий фрагмент — дитячий сміх, що затримався лише на мить, потім розчинився в порожнечі. Секретар простяг пальці, намагаючись зловити його, але він прослизнув крізь пальці, залишивши холодну тишу.

— Не сьогодні… — пробурмотів він, і відчув, як по спині пробіг ледь помітний мороз.

Вежа тремтіла. З її граней пролунали тихі відлуння, схожі на віддалений голос: глухий, повільний, майже непомітний. Секретар підняв голову і зрозумів: Вежа реагує на зниклі спогади, посилає попередження, але вона не втручається без його волі. Лише фіксує.

Ще один фрагмент вислизнув із повітря — тонкий подих любові, що колись звучав у чужому світі. Він різко схопив його, обережно загортаючи у світло власної уваги. Серце калатало: що більше спогадів зникає, то сильніше відчувається тиск тиші, що хоче поглинути все.

Раптом із глибини кімнати донісся крик, чи то справжній, чи спогад, що зберігався надто довго. Вежа підняла коливання світла, мов сигнал тривоги. Секретар не міг дозволити собі паузи. Він біг між стелажами, ловлячи обривки голосів, образи, запахи, які самі намагалися втекти.

"Що відбувається?" — подумав він. 

"Чому вони тікають?" 

Але відповіді не було. Лише нескінченна тиша і світло Вежі, що мовчки стежило за кожним його рухом.

Секретар відчував, як його руки втомлюються, а серце тягне до страху: якщо він упустить ще один фрагмент історія може зникнути назавжди. І тоді вже не залишиться нічого, крім порожнечі.

Він зупинився на мить, затамував подих і слухав. Вежа мовчала, але її світло почало тремтіти, ніби запрошуючи його йти далі, не здаватися, ловити кожен зниклий спогад, бо навіть найменша віддана частинка пам’яті могла врятувати цілий світ.

Він опустив руки, відчуваючи втому, що тягнулася не лише тілом, а й душею. Прогалини в книзі без сторінок все ще дихали порожнечею, але серед хаосу він помітив маленькі відновлені фрагменти: ледь помітні спогади, що вирішили залишитися.

Секретар зітхнув. Йому не вдалося зловити всі, деякі назавжди вислизнули. Але ті, що залишилися, світилися теплим світлом, і цього було достатньо, щоб знати: робота ще не завершена.

Вежа мовчки спостерігала. Її світло тепер стало спокійнішим, але тонкі коливання підказували: аномалії ще не закінчилися. Вона нагадувала, що світ пам’яті живе своїм життям, а Секретар — лише один з його хранителів.

Він підвівся, дивлячись на нескінченні ряди стелажів. Попереду ще багато спогадів, багато історій, що чекали свого збереження. І хоча страх втрати ще пульсував у грудях, він знав одне: він не відступить.

Секретар Пам’яті знову взяв ключі до книги без сторінок у руки. Наступні спогади чекали. І він був готовий зустріти їх.