Пролог. Простір пам’яті

Секретар Пам’яті жив у кімнаті без вікон і дверей — у просторі, де час зупинився, а спогади текли, наче ріки без берегів.
Тут, серед нескінченних стелажів, зберігалися всі світи, що колись існували, та всі голоси, що коли-небудь лунали.
Кожна історія — наче пелюсток у величезному вінку з ниток часу, що сплітає минуле з майбутнім.
Ці пелюстки ніжно тримав у руках він — Секретар Пам’яті, людина, покликана берегти те, що забули інші.

Він не творив і не малював.
Він лише слухав та записував. Збирав голоси, що колись звучали, й зберігав їх у тиші.
Навіть найтонші відгомони, ледь помітні подихи забутих світів, ставали частиною його архіву.
Він знав, що саме з цих уламків складається істина, якої не вистачає для цілого світу.

Світ змінювався, зникав, народжувався знову.
Люди приходили і йшли, забуваючи імена, обличчя, голоси.
Але він — Секретар Пам’яті — залишався.
Залишався, щоб нагадати: ніщо не минає безслідно.

Він зберігав тих, кого стерли системи і час, тих, кого зжерла тиша.
Кожен шум, кожен шепіт, кожен крик і сміх — все було вписане в його книгу без сторінок.
Ця книга жила не на папері, а у світлі, у звуках, у дотиках, у спогадах, які він міг викликати одним лише подихом.

Іноді до нього приходили ті, хто шукав відповіді, надію або просто голос минулого.
Він відкривав перед ними двері в інші світи, у забуті історії, щоб допомогти зрозуміти, хто вони є насправді.
Бо всі ми лише частина великої картини, мозаїки з тисяч фрагментів.

Секретар Пам’яті не казав багато.
Він слухав і чув більше, ніж будь-хто міг уявити.
Його завдання було важким — тримати ключі від усіх історій, не дозволяючи їм зникнути у забутті.

Він тримав їх у руках, але не був тим, хто їх чує повністю.

Це була Вежа — висока і мовчазна, що стояла десь за межами часу і простору.
Вежа слухала голоси, яких не міг почути ніхто інший.
Вона ловила відлуння і тріщини вітру, що носили в собі таємниці забутих світів.
Вона зберігала шепоти, від яких стигнула б кров у жилах.

А Секретар Пам’яті був тим, хто записував ці голоси — упорядковував, вписував у свою книгу без сторінок, робив їх доступними для тих, хто ще шукав.

Вежа бачила, відчувала і пам’ятала більше, ніж можна було описати словами.
А він — фіксував, занотовував, залишав сліди там, де пам’ять могла зникнути.

Вони були двома сторонами одного світу:
Вежа — вічною охоронницею шепотів,
Секретар — хранителем історій, що не мають забутися.

Разом вони берегли те, що люди колись втратили,
і те, що колись буде знову знайдено.