Частина ІV. Батько монтував тишу

Найдовша тиша на четвертій касеті тривала дві хвилини сорок три секунди.

Юлія вирішила, що це технічна помилка.

Максим вирішив, що це неможливо.

Олександр вирішив нічого не вирішувати, доки не вип’є кави.

Тітка Ліда, якій ніхто ще нічого не встиг сказати, подзвонила сама й заявила:

— Якщо ви знову знайшли якусь сімейну таємницю, відкладайте до обіду. У мене тиск.

— Ми вам не дзвонили, — сказала Юлія.

— Саме тому я й занепокоїлася.

— Логічно.

— У вашому архіві тиша ніколи нічого хорошого не означає.

Юлія подивилася на спектрограму.

Дві хвилини сорок три секунди майже прямої лінії.

— Власне, цього разу проблема саме в тиші.

Тітка Ліда замовкла.

Юлія машинально глянула на таймер дзвінка.

Три секунди.

Чотири.

П’ять.

— Ви ще там?

— Я думаю.

Олександр, який саме поставив перед собою чашку:

— Не заважай історичній події.

Тітка Ліда:

— Сашко поруч?

— На жаль.

— Передай, що він хам.

Олександр нахилився до телефону.

— Доброго ранку і вам.

— Я сказала Юлі, а не тобі.

— Чую однаково.

— Значить, слух ще не зіпсував архівом.

Максим, не відриваючись від монітора:

— Можна я продовжу аналіз?

Юлія:

— Можеш.

Тітка Ліда:

— А я?

— Ви можете не класти слухавку.

— Я й не збиралася.

Олександр:

— Демократія закінчилася.

— Вона у вашій родині не починалася.

Максим збільшив хвильову форму.

— Дивіться. Тут не абсолютна тиша.

Юлія нахилилася.

— А що?

— Фон.

Він підняв гучність.

Спочатку не було майже нічого.

Потім проявився низький гул.

Далека машина.

Шурхіт.

Чийсь подих.

Дуже тихий скрип стільця.

І все.

Ніхто не говорив.

Юлія:

— Мікрофон просто залишили ввімкненим.

Максим:

— Можливо.

Олександр:

— А батько не вирізав.

— Саме.

Юлія подивилася на нотатки.

Біля цього фрагмента було написано:

«НЕ ЧІПАТИ».

Нижче:

«ДИХАННЯ ЛИШИТИ».

Ще нижче:

«НЕ ПРИШВИДШУВАТИ».

Юлія повільно прочитала вголос.

Тітка Ліда з телефону:

— Ну.

— Що «ну»?

— Це він.

Олександр:

— Звідки ти знаєш?

— Бо нормальна людина написала б «тиша».

— А він?

— А він завжди писав інструкцію так, ніби через сто років прийдуть дурні й усе зіпсують.

Юлія:

— Тобто правильно передбачив.

— Я не називала імен.

Олександр:

— Але дивилася в наш бік через телефон.

— У мене талант.

Максим вимкнув звук.

— Питання: навіщо зберігати дві хвилини сорок три секунди, де майже нічого нема?

Юлія автоматично відповіла:

— Якщо це нічого не додає — не треба.

Олександр повернув голову.

Вона одразу зрозуміла.

— Що?

— Нічого.

— У тебе обличчя.

— Яке?

— Батькове.

— Це генетика.

— Ти зараз думаєш, що я щось не розумію.

— Я думаю, що ти сама щойно сказала «нічого не додає».

Юлія:

— Так.

— А звідки знаєш?

Вона відкрила рот.

Закрила.

Максим тихо:

— О.

Юлія:

— Що «о»?

— Мені подобається, коли питання повертається до автора.

— Ти сьогодні особливо безстрашний.

Максим:

— У мене резервні копії.

Тітка Ліда засміялася.

— Діти, слухайте тишу.

Юлія:

— Це звучить як дуже поганий тренінг із медитації.

— А ти спробуй хоч раз помовчати без коментаря.

— Ви зараз буквально коментуєте мовчання.

— Я старша. Мені можна суперечити собі.

Вони прослухали фрагмент ще раз.

Повністю.

Дві хвилини сорок три секунди.

На сороковій секунді хтось змінив положення.

На хвилині десять — важко видихнув.

На хвилині тридцять сім далеко проїхала машина.

На другій хвилині почулося, як пальці кілька разів торкнулися столу.

Юлія раптом усвідомила, що рахує.

Один.

Два.

Три.

Пауза.

Чотири.

П’ять.

Наче людина нервувала.

На 2:38 хтось вдихнув.

На 2:43 жіночий голос сказав:

— Я не знаю.

І запис перейшов на інший канал.

Юлія різко підняла голову.

— Стоп.

Максим зупинив.

— Що?

— Там є продовження.

— Так.

— Чому ти не сказав?

— Ти хотіла тишу.

— Максим.

— Я серйозно.

Він відмотав останні п’ятнадцять секунд.

Подих.

Пальці.

Вдих.

— Я не знаю.

Клац.

Кінець.

Юлія:

— Хто це?

Максим:

— Канал підписаний як «Ніна. кухня».

— Ніна Семенівна?

— Її будинок.

Олександр:

— Голос не її.

Максим:

— Ні.

Юлія:

— Є попередній контекст?

— Частково.

Максим відкрив каталог.

— Батько поставив позначку за шість хвилин до цього.

На екрані:

«НЕ ПРИЄДНУВАТИ ПОПЕРЕДНЮ РОЗМОВУ».

Юлія:

— Чудово.

Олександр:

— Ти рада?

— Ні.

— Обличчя радісне.

— Це обличчя професійного страждання.

Максим:

— Дуже схоже на цікавість.

Юлія:

— Я знаю різницю.

Тітка Ліда:

— Ніхто більше не знає.

Юлія:

— Ви ще на лінії?

— Я чай зробила.

Ніна Семенівна відповіла після другого дзвінка.

— Якщо ви питаєте про дві хвилини сорок три, я нічого не скажу.