Частина ІІІ. Мама о п’ятій сорок сім

О п’ятій сорок сім мама Юлії сказала:

— Хай їде.

І цими двома словами зруйнувала двадцять років правильно організованої образи.

Юлія сиділа перед монітором, дивилася на зелену хвильову форму й думала, що архів остаточно втратив будь-яке почуття професійної етики.

Чужі голоси ще можна було пережити.

Вони приходили зі своїми сварками, невдалими шлюбами, зіпсованими автобусами, спаленими булками, котами, яких хтось рятував замість документів, і старими чоловіками, які наполягали, що машина була лайном і це важлива історична обставина.

Але мама?

Мама мала залишатися мамою.

Без ранніх версій.

Без альтернативних монтажів.

Без записів «до того, як стала моєю матір’ю».

Без можливості перемотати її назад і почути, що вона відчувала тоді, коли Юлія була надто зайнята власним болем, щоб навіть поставити правильне запитання.

— Стоп, — сказала Юлія.

Максим натиснув паузу.

Олександр не рухався.

Він сидів поруч, трохи нахилившись уперед, ліктями на колінах.

На екрані залишилося:

05:47:12

І під ним назва каналу:

КУХНЯ. НЕВСТАНОВЛЕНА КВАРТИРА.

Юлія знала цю кухню.

Тепер знала.

Почула звук старого чайника ще до маминого голосу.

Той чайник свистів так, ніби кожного ранку повідомляв про кінець цивілізації, а мама принципово не купувала нового, бо:

«Цей ще працює».

Це була універсальна мамина система оцінювання речей, людей і, підозрювала Юлія, державних інституцій.

Працює — не чіпай.

Не працює — спробуй полагодити.

Не лагодиться — постав на балкон, колись знадобиться.

На балконі їхньої квартири за цією філософією можна було заснувати невелику індустріальну державу.

— Точно вона? — тихо запитав Максим.

Юлія подивилася на нього.

— Ти зараз серйозно?

— Я маю спитати.

— Я прожила з цим голосом вісімнадцять років.

Олександр:

— І ще двадцять щось по телефону.

Юлія:

— Дякую за математичну підтримку.

Максим:

— Просто потрібна формальна ідентифікація.

— Так. Це моя мама.

Він поставив позначку.

Ідентифіковано родичкою.

Юлія скривилася.

— «Родичкою»?

— Поле так називається.

— Я її донька.

— База не знає емоційних нюансів.

Олександр:

— Щаслива база.

Юлія не засміялася.

І він одразу перестав жартувати.

— Хочеш на сьогодні зупинитися?

— Ні.

— Юлю.

— Ні.

Вона дивилася на хвильову форму.

— Я хочу почути.

— Точно?

— Сашо.

— Це не контроль. Я питаю.

Вона видихнула.

— Знаю.

Пауза.

— Так. Хочу.

Максим:

— З місця, де зупинили?

Юлія:

— Трохи раніше.

Олександр:

— Наскільки?

— Хвилину.

Максим відмотав.

05:46:11.

Натиснув.

Спочатку — вода.

Кран.

Чашки.

Ложка об скло.

Чужий жіночий голос:

— Ти не спала?

Мама:

— Спала.

— Брешеш.

— Ну то навіщо питаєш?

Юлія мимоволі усміхнулася.

Це було настільки мама, що навіть роки не мали значення.

Другий голос засміявся.

— Вона сьогодні їде?

Пауза.

Мама:

— Так.

— Ти її відпускаєш?

Знову пауза.

Довша.

Юлія відчула, як Олександр поруч ледь ворухнувся.

Мама сказала:

— А я маю право не відпустити?

Жінка:

— Ти мати.

— Саме тому.

Шурхіт.

Чайник.

Потім мама тихо:

— Хай їде.

Юлія заплющила очі.

І знала, що зараз буде.

Не словами.

Тілом.

Пам’ять уже підсунула той день.

Коридор.

Валіза.

Мамине обличчя.

Практичне.

Зібране.

Холодне.

Тоді Юлія сприйняла його саме так.

Мама складала документи.

Перевіряла ліки.

Двічі перепитала про зарядку.

Тричі — про паспорт.

Поклала в сумку бутерброди, які Юлія не просила.

Не плакала.

Не просила залишитися.

Не сказала:

«Я боюся».

Не сказала:

«Я люблю тебе».

Сказала:

«Напишеш, коли доїдеш».

І Юлія роками зберігала це в окремій шухляді образ.

Невеликій.

Але добре впорядкованій.

Тепер голос на касеті продовжив:

— Хай їде. Хай навіть ненавидить мене за це. Тут їй нічого доводити.

Жінка:

— Вона думає, ти її виганяєш.

Мама:

— Нехай.

— Ти серйозно?

— Жива буде — потім посваримося нормально.

Юлія відкрила очі.

Не дихала кілька секунд.

На касеті ложка знову вдарила об чашку.

Жінка:

— Скажи їй.

Мама:

— Що?

— Те саме.

Мама засміялася.

Дуже тихо.

Втомлено.

— Ти Юльку знаєш?

— Знаю.

— Якщо я скажу, що боюся, вона вирішить, що мусить залишитися, щоб мене рятувати.

Жінка:

— Уперта.

— В кого б це.

— Отож.

Мама:

— Хай злиться.

Пауза.

Потім зовсім тихо:

— Злі люди теж їздять потягами.

Олександр видихнув щось схоже на сміх.

Юлія не змогла.

Запис ішов далі.

— А Сашко?

Чашка перестала дзенькати.

Мама:

— Що Сашко?

— Залишається?

— Поки.

— Вона через нього…

— Вона через нього дурна років із шістнадцяти. Це вже хронічне.

Олександр тихо:

— Нарешті об’єктивна експертиза.