14

  До бібліотеки Френк прийшов тільки опів на десяту. Лілі чекала його, читаючи книгу прямо біля полиці. Фіолетову шапочку вона тримала ліктем, притиснувши її до куртки. Золотисте волосся прикривало почервонілі щоки.

  – Думала, ти не прийдеш, – дорікнула вона. – Або підеш без мене. 

  – Проспав, вибач.

  – Готовий?

  –Ні.

 Коли вони вийшли з бібліотеки, хмари в небі розсунулись й на місти потонуло в сонячному світлі. Щоправда, тепліше від того не стало. Попереду було більше сорока хвилин ходу.

  – То хлопець у Філадельфії? – запитав Френк.

  – Що?

  – Він існує?

  – Авжеж! Ти думаєш, я вигадала його, щоби приховати дзвінки в Оттаву? Ех, Френку... хоча знаєш, ти маєш рацію. Трішки. У нас не те щоби стосунки. Так, цілувалися якось, отут неподалік звідси, але я якось не дуже захопилась. Чи він не тямив, чи я, чи просто не було між нами чогось. Але він класний, цікаво говорить. Мало хто вміє.

  – Ти коли-небудь був у церкві? – запитала Лілі за кілька хвилин опісля й додала: – Я не була. Жодного разу.

  – Так. Я там жив.

  – Жив? – на обличчі Лілі з'явилось одночасно кілька емоцій. Френк не вперше помітив, як абсолютно різні реакції так гармонійно поєднуються в ній.  

  – Так.

  – Що так?! Я хочу пояснень, Френку. Як? Чому? Навіщо? Тебе вигнали з дому і ти переїхав сюди? Чи може ти тут, бо втік від гангстерів якихось і наражаєш мене на небезпеку? Або ще варіант, – вона підняла палець вгору, наче це для неї була якась весела гра. –Може ти...

  – Був священиком.

  –Був священиком... – повторила Лілі. – Стоп! Що?

  Френк розвів руками, мовляв: отаке трапляється.

  – Я думала, що колишніх священиків не буває, – серйозно констатувала Лілі.

  – Як бачиш...

  – А що... а бо чому? Як? Тебе вигнали? Ти сам пішов? Ти загубив віру? Може там не було опалення взимку? Як воно? Як це бути священиком? Весело? Нудно? Цікаво? – посипались питання, як іграшки з дірявого ящика. 

  – Дивно,– коротко відповів Френк.

  – Дивно?

  – Ну так.

  – А що було найцікавіше? В н'хай би, Френку, мені цікаво. А ти молишся?

  – Молюсь, подекуди.

  – Подекуди? То що, як воно було?

  Лілі задавала нові питання, не чекаючи навіть відповідей на них. Вона ніби складала список, аби нічого не забути. Треба спитати те, те, інше і ось це...

  – Зараз мені важко відповісти напевне. Я вже не знаю, як воно було. Коли ти в процесі, коли на місці, то бачиш картину тільки з однієї сторони. Тепер я вже бачу її інакше. Все змінилось. Але, мабуть, було добре. Були хороші люди поруч і ми ділились з ними думками й вірою.

  Люди завжди приходили. Розповідали Френку свої історії. Іноді гріхи, іноді просто хотіли поговорити. Іноді хотіли послухати чи помовчати. Таке теж бувало. І це нормально, принаймні так тоді здавалось. Адже це певна місія: служити. Не тільки Богові, але й людям. Здавалось, що він мусить зв'язувати ці дві сторони. Бо, думалось йому, люди самі з цим не впораються. Тепер, оглядаючи минуле, він бачить себе з тацею з печивом біля столу, за яким сидів Бог і люди. Стояв тоді поряд з ними і, хоч всі знаходились в одному приміщенні й чули один одного, Френк переказував слова. Як перекладач. Та хіба ж це була розмова різними мовами? Хіба ж він знає більше?

  – Ти заплутано говориш трохи, пробурмотіла Лілі й знову запитала: – А що найважчим було?

  – Похорон, – одразу ж відповів Френк.

  В роті стало гірко. Спомини про це відбирали повітря й дихати ставало важче. Завжди. 
  Він так боявся смерті, що кожного разу його нудило. Доводилось проводити прощальну службу щонайменше раз на місяць. Це було нестерпно. Стояти й розповідати про те, як людина потрапить кудись у кращий світ й не знати при цьому, чи насправді він існує, той світ, чи просто люди його вигадали, аби було легше. Якщо навіть друге, то хіба це погано? Аж ніяк. Та чи справді є від того полегшення? Якщо бодай комусь було, то хіба не хорошу він робив справу? Нехай навіть сіяв зерно, в проростання якого сам не вірив.

  – Уу, розумію, – кивнула Лілі. 

  – Лілі, а хто такий Кіносу? – швидко змінив тему Френк, пригадавши минулий вечір і слова Сари.

  Лілі подивилась на нього, дещо здивовано й навіть зніяковіло. 

  – Монстр, – почала розповідати вона, – монстр з нашого озера. У нас тут місцева легенда про нього. І про молодого чоловіка з корінних народів, – слово за словом Лілі говорила все швидше. –  Він часто веслував біля берегів озера на каное, щоб відвідати дівчину... такий от цікавий в хлопчини був спосіб діставатись на побачення, бачиш. Але, за легендою, одного разу він вирішив зрізати трохи шлях, вітер був слабкий, ну як ось зараз, відчуваєш? – Лілі зробила паузу, виставила руку вбік. – Та бляха, як воно сьогодні холодно. Ну тоді, мабуть тепліше було, – хіхікнула дівчина. – На човен кинулась величезна риба Кіносу, перекусила той човен та, – Лілі склала руки навхрест, – ну ти зрозумів. Бідна дівчина, котра його чекала на іншому березі, те бачила й нічим не могла зарадити, авжеж. Ну а що ти вже зробиш, як монстр нападає? Кажуть, що залишились тільки уламки його каное й весло. Не дуже весела історія. 

  Френк у відповідь тільки кивнув.

  – А чого ти питаєш?

  – Та так.

  – Як? – наполягала Лілі. 

  – Сара сказала стерегтися Кіносу, – здався Френк.

  – Сара?

  – Моя подруга. Ми разом працюємо, але не зовсім разом. В одному приміщенні, можна так сказати, – намагався зібрати в речення слова Френк. Заразом й розібратись як воно насправді є. 

  – В школі? – Лілі зупинилась.

  – Ну так, – Френк зупинився слідом. Він не казав їй де працює.

  – Мама,– видихнула дівчина.

  – Мама? – перепитав розгублено Френк. Але пазли вже повзли один до іншого й картинка складалась.

  – То ви вже трахались? 

 Аби поруч було дзеркало, Френк побачив би як вже червоне від холоду лице почервоніло ще дужче. Натомість він бачив обличчя Лілі, на якому обіймались злість й розпач.