12

  – У мене немає, – розвів руками Френк. 
  Йому здалось, що він потрапив у якесь замкнене коло. Чи став персонажем дивакуватої історії.

  – Тоді я не можу дозволити вам зайти до архіву, молодий чоловіче, – повільно проговорила місіс Геттінгем.

  "Та їй вже років триста сотень мільйонів", – крутилися у Френка в голові слова Лілі.

  – Ваша донька дозволила мені користуватись старим читацьким квитком Роуз, – роздратовано намагався пояснити він ситуацію. – Найдивніше те, що я хотів здати той квиток, а вона мене відмовила.

  – Моя донька в Нью-Йорку, молодий чоловіче.

  – Може інша ваша донька? Я не знаю, місіс Геттінгем, це мабуть дивно все виглядає, але мені дуже треба потрапити в архів.

  – Авжеж, – кивнула місіс Геттінгем повільно.

  – Справді?

  – Так, це все дуже дивно. Але ви можете здати старий читацький квиток, якщо бажаєте. Навіть потрібно, аби ви це зробили, – уточнила жіночка. –  Ми випишемо вам новий і питання буде закрито.

  Іноді місіс Геттінгем робила паузу, щоб торкнутись оправи своїх окулярів, іноді щоб поглянути на кулькову чорну ручку в лівій руці.

 Здавалось, свої слова вона збирає по літерах, кожну дістаючи з окремої книги, настільки довгою й нестерпною була Френку ця розмова. Він віддав читацький квиток Роуз.

  – А книга? Елізабет Гілберт, "Місто дівчат", – пробурмотіла місіс Геттінгем.

  – Вдома.

  Вона протягнула читацький квиток назад.

  – Навіщо мені він без книги, молодий чоловіче?

  – Тоді може випишете мені власний?

  – Авжеж, принесете книгу, то ми все зробимо.

  Френк розгубився. 
  Перш за все тому що його дивували власна нетерпимість та роздратування. Чому? Через повільну вимову старої жінки? Чи через її обґрунтовану відмову? Адже можна просто принести книгу й зробити все так, як просить місіс Геттінгем. Але так... Френк не хотів віддавати книгу, яку досі не дочитав. Навіть якщо він одразу візьме її назад, вже під своїм ім'ям, то... це наче неправильно виконати ритуал. 
  А ще безвідповідальність рудого чоловіка з муніципального управління й зламаний радіоприймач. Його життя.

  – Може, мій підійде? – почув він голос Лілі. – Візьміть мій читацький. Адже ж я можу взяти з собою друга до архіву? Так, пані Геттінгем?

  – Так, Лілі... агов, Марч... Марч!!! Відведи їх до архіву й допоможи.

  Лілі вже не вперше з'явилася нізвідки й не вперше запропонувала свою допомогу. Цього разу Френк був найбільш радий бачити її.

  – Отже, що ми шукаємо? – запитала дівчина, коли вони спускались у підвальне приміщення.

  – Ти сказала, що то була її донька, Лілі, – натомість сказав Френк.

  – І що? Ми шукаємо доньку? – дівчина хіхікнула.

  – Не смішно, її донька в Нью-Йорку!

  – Ну може онука, Френку, звідки я знаю.

  Марч попереду розсміялась й озирнулась. Вона виглядала такою ж юною, як і Лілі. Її посмішка була виразною – чи то через насичений червоний колір помади, чи то через красивий сміх. Маленькі вуха прикрашали сріблясті пташки, а на червоному светрі вишиті літери, ймовірно, цитували якусь пісню. Якби ж тільки не цей безглуздий шрифт, – подумав Френк.

  – Це онука, – підтвердила Марч. 
  Її голос звучав так само красиво, як і сміх.

  – Дякую, Марч, – кивнула Лілі.– То що ми шукаємо, Френку? От бачиш, я була майже права. Звідки мені було знати сімейні... ну то що шукаємо?

  – Роуз Сміт. 1978-й рік. Одруження.

  Марч показала їм де шукати, а сама повернулась до бібліотеки.

  – Не так вже й часто одружувались в ті роки, еге ж, – посміхнулась Лілі.

  Френк відкрив перший ящик, з якого дістав кілька десятків тек. Виявилось, що папери розсортували тільки за десятиліттями, тож всі документи сімдесятих років впереміш лежали в кількох ящиках. 

  Кожее документ з власною історією як до, так і після. А тут тільки одна мить чийогось життя й жодного слова про те, як вони зустрілись та як жили опісля. Хіба тільки якщо є документи про розлучення й, раптом, наступний шлюб. Так чи інакше, ні слова про перше побачення, про перший поцілунок, перший секс.

  – Про що думаєш, Френку?

  – А?

  – Ти щось зупинився. Знайшов?

  – Ні.

  – То про що думаєш? – знову запитала Лілі.

  – Нічого. Так, дрібниці.

  – То хто така Роуз? – Лілі швидко перебирала папки, не піднімаючи погляду. Але Френк відчував, що вона чекає на відповідь.

  – Ось з цим я і намагаюсь розібратись. Здається, я зовсім не знаю її.

  – Ти приїхав сюди через неї? – продовжувала розпитувати дівчина.

  – Так, Лілі. Вона померла кілька тижнів тому, – майже пошепки сказав Френк, але слова розповзлися по всьому архіву.

  – Вибач.

  – Ми не буде близькі, майже. 

  Френк сказав це радше собі. Він навіть не знав, чи шкодує про це. Буває, йому легше любити людей на відстані, нічого про них не знаючи. Чи не буває? Чи може йому просто було байдуже? І чи повинен він собі в цьому дорікати? Одрі онде взагалі не спілкувалась з тіткою, а він подекуди телефонував їй і... може йому соромно? Настільки, що він щойно в думках виправдав себе за рахунок найближчої людини?

  – Настільки, що ти не приїхав на похорон? – запитала Лілі й одразу прикрила долонею губи, кинула на Френка короткий погляд й продовжила перебирати папери.

  Тільки через кілька хвилин тиші вона заговорила знову:

  – Я вдарила дівчину... знаєш, не просто якогось ляпаса їй дала, в пизд•нула так її, що вилетів зуб й хотіла ще раз. Сказали, що це акт неконтрольованого гніву. Чи то агресії, я вже й не пам'ятаю.

  – Он як, – здивовано подивився на неї Френк. Він присів на підлогу поруч з ящиками.

  – Френку, підлога холодна! – Лілі тримала долоню біля рота й тихо говорила крізь пальці.– Вона заслужила на це, знаєш... серйозно, я не виправдовую свій вчинок, але вона дійсно те ще стерво й один якийсь зуб... але мені шкода, мені справді дуже шкода, що я це зробила. Мені справді шкода, що я хотіла цього, хотіла притиснути її обличчя до стіни й тримати його так, аж поки... не знаю доки, але я хотіла, й мені шкода. Я забагато кажу слово шкода?