9

  Schwinn Bicycle Company була заснована в Чикаго у 1895-му році. 
  У своєму каталозі 1965-го року [котрий легко міг продати велосипед навіть тим, хто раніше не їздив на них] компанія надавала пожиттєву гарантію на комплектуючі, але хіба знав хто, що вже в 1992-му, майже через сто років від дати заснування, вони оголосять банкрутство.

  Ввечері, миючи шкільну підлогу, Френк намагався пригадати Одрі на червоному велосипеді, який днями зняв з горища Роуз. Не спромігшись віднайти цей спогад, він натомість намалював собі його в голові. Картинку яскраву й насичену кольорами, як старі листівки.
  За тим і задумався: чи справжніми є наші спогади, чи тільки деякі деталі, на яких побудовані сцени з минулого? Чи то реальними є сцени, а на них побудовано загальний сюжет? 
Що є реальним, а що його уява просто намалювала? Як дізнатись тепер про це? Та і чи варто насправді? Хіба ж це не чудово, створювати собі спогади в такий спосіб...

  Сара знову сиділа за столом, коли він увійшов. Всі думки й образи, котрі він встиг уявити за останні півгодини, розчинились.

  – Я змусила вас чекати вчора? – встигла запитати вона, перш ніж він зачинив за собою двері. 
  "Кепсько, – подумав Френк,  – знову не встиг".

  – Що?

  – Вчора. Я змусила чекати? – повторила вона запитання.

  – Так.

  – Ви можете робити свою роботу, це не заважатиме мені... по правді, це я вам тут заважаю. Наступного разу я спробую піти раніше.

  – Гаразд.

  Вона сиділа на підвіконні, поки Френк мив підлогу. 
  Два верхні ґудзики блідо-рожевої сорочки були розстебнуті, як і ті що на рукавах. Френк подекуди підглядав на її обличчя й шию; хотів було сказати їй, що у неї кльові шкарпетки [теж рожеві], але змовчав про це.  

  – І часто отак? – натомість запитав він.

  – Отак? – перепитуючи, Сара перевела погляд на нього.

  – Підвіконня. Так було і з минулим прибиральником?

  Френк пошкодував про своє питання. Воно здалось йому безглуздим, щойно тільки перетворилось у слова.

  – Старий Чарльтон був хорошим чоловіком. Він ніколи не говорив зайвого, тільки відмічав коли я змінювала зачіску чи приходила у новій сорочці. Шкода його, – Сара продовжувала дивитись на Френка. Легко, ніби той був напівпрозорий.

  – Він справді був старим? – Френк присів на один з учнівських стільців.

  – Що?

  – Я просто намагаюсь зрозуміти, чи дійсно у цьому місті всі старі, чи то місцева традиція так говорити?

  Сара розсміялась.

  – І те і інше, – відповіла вона. – Так, Чарльтон був старим. Настільки, що навіть імені свого нікому не називав. Хоча ми знали, що його звуть Таші.

  – Дивне ім'я.

  – Мати японка, здається.

  Сара відвернулась до вікна. Френк посидів кілька хвилин й, відчувши, що пауза стає занадто тривалою, вирішив повернутись до миття підлоги.

 Вітер здійнявся миттєво. Нескінченний потік сніжинок, здавалось, намагався дістатись до обличчя Сари й та відняла голову від скла.

  – Я просто не хочу йти додому, – тихо промовила вона; її слова ледь не загубилися між партами дорогою до Френка. 

  Вона коротко [так само тихо] розповіла, що працює у школі три дні в тиждень, – понеділок, вівторок й п'ятницю, – а ще три дні допомагає вечорами Чарлі у Сілвер Лейк.

  Що йому на це відповісти? Хіба є доречні слова? Біда в тім, що іноді немає доречних слів й тоді залишаються тільки обійми та рукостискання. Але обійняти Сару він не наважився.

  – Я розлучився нещодавно, – зненацька, несподівано для себе, відповів Френк, – не знаю чому я це кажу. Може бо пауза затягнулась і все це трохи дивна ситуація. Хоча так, Одрі має рацію, ми не розлучились, бо ж не були одружені офіційно. Тому ні, я не розлучився нещодавно, але так...

  – Одрі, це...

  – Сестра, – полегшено кивнув Френк. Він завжди любив говорити про Одрі. – Вона в Чикаго. У неї  дві доньки: Аліса і Грета. Джек покинув її чотири роки тому, але він спілкується з ними. Джек – це батько її доньок. Він пішов, а мене звільнили... чи то радше я сам, бо вони перевести мене хотіли у маленьке містечко, а я уявлення не мав тоді, як я оце буду жити в невеликому містечку, а тут Роуз... вибач, я щось забагато говорю.

  – Так... говориш ти явно більше Чарльтона, – посміхнулась Сара на мить. – Я теж розлучились два роки тому. Донька досі злиться на мене. Восени поїхала в коледж й ми майже не бачимось тепер. Тож так, я не хочу йти додому й сиджу тут.

  – Може, варто завести кота? 

  Вітер дедалі частіше й гучніше стукотів у скло своїми довгими морозними пальцями. Сара зігнула ноги в колінах, обійнявши їх руками й знову коротко всміхнулась.

  – Цікава порада... то хто така Роуз?

  Френк перемістився ближче, цього разу сівши на першу парту.

  – Материна сестра. Вона померла нещодавно. Тож я займаюсь паперами і будинком, – коротко відповів Френк.

  – Подобається тут? Хотів би залишитись? Чи плануєш повернутись до... звідки ти?

  Френк подумав, що насправді вона й імені його, мабуть не знає. Тож посмішку не стримав.

  – Що!!? – здивовано дивилась на нього Сара.

  – Чикаго.

  – А смієшся бо?

  – І мене звуть Френк, – представився він.

  – Френк, – кивнула Сара.

  Раптово погасло світло. У темряві видно було тільки нечіткі лінії класного приміщення й силует жінки на підвіконні.

  – Здається, синоптики десь схибили, – у голосі Сари було чутно легкий сміх. – Думаю, нам вже пора. Якщо хочеш, я підвезу тебе додому.

  Френк погодився.

  Авто завелось не одразу. Але перш ніж Сару взяв відчай, почувся звук мотору.

  – Гаразд, – видихнула вона, увімкнула обігрівач й виїхала на дорогу.

  – Ти красиво танцюєш, – через кілька хвилин порушив тишу Френк. – Я хотів це сказати тобі тоді у крамниці.

  – Дякую.

  – Це було сексуально, знаєш.

  – Чорт, ти що, звабити мене хочеш? Прямо отут, у моїй машині? – Сара розсміялась.