8

  Лілі розмовляла кимось. Можливо з тим, хто жив у Філадельфії й так багато говорив про своє місто, що Френк знудився чекати, допоки він розповість Лілі всі свої дні. Або це були слова кохання – Френк цього не чув. Але часу пройшло стільки, що за його переконанням можна було встигнути прочитати трилогію Володаря перснів. Хоча сам він заледве догортав до третини випадкову історію космічного польоту, подекуди читаючи вирвані з контексту речення, діалоги чи описи. 
  Цікава штука – описи. Іноді вони настільки подібні, що котрийсь можна вирізати з одного розділу й вставити в інший. Чи навіть з однієї книги до іншої. Змінювати їх місцями. Подекуди вони настільки пристосовані до тексту, що потрапивши на випадкову сторінку знаходять своє місце серед абзаців. 
  Так і з людьми, мабуть, буває. Куди б не закинув їх день, ті завше знайдуть своє місце серед життя. Френк зовсім не такий. Він радше опис космічного корабля в фентезійних романах про ельфів.

  В якийсь момент він зачитався, почавши з дивного діалогу про зміну клімату на вигаданій планеті й повсякденні стосунки двох людей. За кілька сторінок ці двоє вже пакували речі, щоб роз'їхатись по різних квартирах. Він поїде до мами, а вона... щось не клеїлося.

  – Френк, що ти тут робиш? – запитала Лілі.

  – Це був твій хлопець?

  Дівчина подивилась на нього, все ще тримаючи слухавку в руці, мовляв: серйозно, якого хріна... Так і сказала.

  – Ти десятку мені винна.

  – Що?

  – Десятку, Лілі.

  – Якого хріна, Френку? – голос дівчини зірвався на крик, накинувши на себе погляди всіх присутніх у залі. Щоб якось полегшити їх вагу, Лілі нарешті поклала слухавку.

  Френк розгубився. Він тільки зараз зрозумів, наскільки безглуздою була його поведінка, адже він чекав третину книги, щоб сказати їй про десятку. Невже йому було настільки прикро, що радіоприймач протримався якихось чотири хвилини?

  – Чотири? – перепитала Лілі.

  – Може менше трохи. Я не рахував точно.

  – Отже, можливо й більше чотирьох хвилин, так? – вона знову розмовляла, наче й нічого не сталось, швидко й легко.

  – Може трохи.

  Лілі розсміялась. Френк слідом.

  – Вибач, мені треба вже йти. Я затрималась тут надовго, тож... цей хлопець, – вона показала пальцем на телефон, – він вкрав забагато часу своїми розповідями про те і се. Я звісно, слухати люблю, знаєш, це кльово, та я запізнююсь.

  Френк подумав, що вона радше полюбляє говорити, але, можливо, у нього склалось хибне враження. З одного боку він таки непогано розумів людей, але з іншого найкраще допомагали його ж сумніви стосовно цього.

  – Якщо ти не залишаєшся, то можемо пройтись разом вниз сходами, – запропонувала Лілі, – знаєш, мені насправді шкода, що оцей... що не працює, я намагалась його виправити, але, як бачиш, вийшло не дуже... ти можеш принести мені його якось, я спробую ще раз, бо у мене немає вже твоєї десятки, я не можу тобі віддати. Або ж чекай, допоки у когось щось не зламається й я не зароблю грошенят... хоча ні, я не віддаватиму тобі їх, можу тільки ще раз полагодити спробувати. – Все це вона проговорила, поки вони спускались на перший поверх.

  – Гаразд, але я вже купив новий.

  – Тим краще, – посміхнулась Лілі полегшено, – бувай, Френку. Бережи себе, бо наближається найхолодніша зима за останні кілька десятиліть.

  – Ти ж казала, що ремонтуватиме брат... – пробурмотів Френк їй в спину.