7.1

  Френк телефонував Роуз щонайменше двічі на рік. Їм важко було починати розмови, бо ніхто не поспішав розповідати про свої справи. Тож, з часом, Френк почав готуватись наперед. 
  Коли вони говорити востаннє, Роуз тішилась спекотному літу й читала книгу зі своєї полиці. 
  На ній назбиралось більше двох сотень романів й збірок оповідань [що було рідкістю]. Більшість з них Роуз купила ще працюючи на місцевій лісопильні. Френк мало що знав про цей період її життя, як і загалом про все життя Роуз.

  Вона народилася в Чикаго в 1950-му. Єдина донька військового офіцера й домогосподарки з педагогічною освітою отримувала з дитинства все, що тільки могли дати їй батьки. 
  Так тривало до 1963-го, коли батько звільнився зі служби. Його давній товариш, якого Роуз бачила тільки одного разу – на похоронах батька – запросив його попрацювати в абсолютно новій сфері: налагоджувати постачання матеріалів для місцевого заводу в маленькому містечку далеко від їх дому. 
  Роуз знала тільки, що вони познайомились у Франції, й що після повернення з Європи тому товаришу вдалось легко повернутись до колишнього життя й навіть збудувати власну невелику компанію, котра до 1963-го встигла розростися до серйозних розмірів. Що таке серйозні розміри батько не говорив. 
  Зрештою, після переїзду він взагалі говорив небагато. Нова робота виявилась дещо іншою, ніж очікувалося, тож вечорами він приходив дедалі частіше сумним, а іноді й п'яним. 
  Мати за два роки змогла отримати роботу в місцевій початковій школі, тож Роуз залишилась наодинці з собою. 
  Натомість в її житті почали з'являтися нові захоплення, причому так часто, що іноді вона просто губила їх навіть не роздивившись. Заразом прийшло бажання навчитись танцювати, роман Марґарет Мітчелл, перше кохання й перше побачення, бажання купувати нові сукні у ВолліМаркет, захоплення Грейс Келлі. Останнє в підсумку переросло у любов до театру й кіно. Роуз всерйоз розмірковувала про акторську кар'єру, проте навчатись поїхала до економічного університету.

  Для неї це було легко, але нудно. Навчання не приносило їй жодних емоцій. Ні труднощів, ні радості. Натомість, переїхавши до Ванкувера, вона відвідувала всі нові театральні постановки, проходила проби в фільми й вистави, та жодного разу жодна роль не дісталась їй. "Могла б танцювати, з такими то стегнами" – почула вона якось. Але танці її не цікавили. 
  Це було нестерпно в поєднанні з лекціями в університеті. Роуз намагалась знайти для себе щось натомість, але всі її нові інтереси згасали за кілька тижнів. 
  Батько помер навесні, саме під кінець другого курсу навчання й, приїхавши на похорони, Роуз назад вже не повернулась.

  Мати була у розпачі й до кінця літа не майже не виходила з дому. Роуз влаштувалась у ВолліМаркет, як вона тоді планувала, на кілька місяців, чи то на рік. Спочатку просто нестерпно було знаходитись вдома, тож вона втекла від цієї затхлої атмосфери смутку. 
  Не сказати, що дівчина не сумувала за батьком, але їй не уявлялось сидіти у темній кімнаті й роздивлятися старі фото. 
  Восени стало легше. Мати повернулась до школи, що позитивно вплинуло не тільки на емоційний її стан, але й на фінансові можливості сім'ї. А отже Роуз знову повернулась до вступу в Американський інститут кіномистецтва, куди вона хотіла піти навчатися ще кілька років тому. Натхненна, вона збирала кошти, лиш зрідка витрачаючи гроші на сукні з ВолліМаркет. Щоправда, коли вона почала їх продавати, то ті вже не цікавили її так само, як у старших класах. Тепер це були просто сукні, а вона тепер була просто доросла жінка, що продає ці просто сукні.

  Але вступити до АІКу, як вона його назвала у розмовах з Френком, не судилося. 
  Спочатку було підвищення на роботі й рішення зачекати ще рік, зібравши більше грошей на майбутнє навчання. 
  Потім померла мати. Раптово. Навесні. Роуз ніколи про це говорила. Сказала тільки Френку: після похорону я повернулась на роботу, бо не могла зайти в дім. 
  Кілька тижнів вона жила у подруги, потім кілька тижнів в якогось хлопця, й тільки всередині літа змогла повернутись додому.

  В Американський інститут кіномистецтва її не прийняли, а поновити навчання на економічному факультеті не дозволили. Тож Роуз залишилась у ВолліМаркет аж до його закриття в 1973-му. 
  Того ж року вона зацікавилась літературою й почала багато вечорів проводити з книгами. 
  В тому ж таки році вона познайомилася з Гаррі. Вони провели разом два літніх місяці, після чого він писав їй листи з Бостону до кінця року. Тоді вона почала забувати як він виглядає, тож просто припинила відповідати. Заводити нові знайомства стало значно легше й, судячи з побачених Френком фотографій, вона часто збирала друзів вдома. Але з роками все рідше.

  У 1976-му Роуз влаштувалась на місцеву лісопильню. Їй довірили вести фінансову звітність попри відсутність диплому. Допоміг все той самий старий товариш батька, вірніше його син. 
  Вони познайомились випадково ще в 1974-му, коли на вечерю в її будинок він прийшов в компанії товаришів. Лиш ввечері він представився їй, чим розсмішив Роуз. Меланхолійний та дивакуватий, він мало говорив, проте багато слухав. Вона віддалась йому у той самий вечір, але наступного разу вони побачились аж через два роки. Знову випадково, цього разу вже на лісопильні, куди вона приїхала за дошками. 
  Він ніяково посміхнувся, побачивши її, а вона, натомість, не одразу й впізнала його – він поголився й змінив зачіску. 
  'Може, побачення?' – запитав він. Вона погодилась. 
  Ввечері зустрілись у 'Спешл івнінг'. На ньому був красивий костюм, на ній – абрикосового кольору сукня, куплена в ВолліМаркет на початку роботи там. Він цікавився її велосипедом, сміявся з її жартів й часто відводив погляд, аби Роуз не подумала, що він задивляється [хоча вона була не проти]. Врешті, він запросив її на друге побачення й запропонував роботу на лісопильні. Вона двічі погодилась. 
  Найімовірніше, вони одружились у 1978-му, судячи з фото у її альбомі. Що було далі, Френку відомо мало – занадто рідко Роуз розповідала про минуле. 
  Ймовірно, саме з тих самих дошок, що їх вона приїхала купити на лісопильню, Роуз побудувала ґанок. І саме тоді вона почала купувати всі ті книги, що досі на полицях стоять. 

  На фото, датованому вереснем 1980-го, вона на залізничному вокзалі міста її дитинства. Тоді вона вперше з дитинства [радше за все] приїхала до Чикаго.