7

  Першого року в Чикаго Френк раз за іншим брався за короткі підробітки, найдовший з яких тривав всього чотири тижні, а найкоротший – менш ніж півтори години. Змінювати обстановку й звикати до нових умов потроху увійшло в звичку. 
  Аж поки не знайшлось місце у швейному цеху, де він працював донедавна. Його посада була невизначеною настільки, що ніхто не міг показати посадових інструкцій Френку – їх ж бо просто не існувало. Ну або десь губились серед сотень паперів, що до них нікому не було справи. 
 Тим не менш зайнятись завжди було чим, а коли випадав вільний час – Френк вчився шити. За кілька років він опанував основи роботи з матерією та ниткою, хоч і вправлявся повільно. На черзі було розібратись з механічною частиною процесу, зокрема будовою швейних станків. Проте до цього не дійшло. Принаймні, поки що.

  Тож коли постійна робота знайшлась тут так швидко, Френк не вагався.

  Місцева старша школа виявилась великою двоповерховою будівлею [куди більш громіздкою за бібліотеку], обставленою ззовні безліччю жовтих автобусів. Їх кількість поступово збільшувалась. Чи то з року в рік, чи то навіть щогодини.

  – Отже, ти з Чикаго? – запитала жінка років п'ятидесяти.

  За двадцять хвилин вона провела йому короткий інструктаж, видала все необхідне, показала потрібні місця й, заодно, розпитала його щонайбільше про минуле. Він, навзаєм, розповів щонайменше. 
  Затим показала йому обсяг роботи й попросила бути старанним. 

  – Ну не зовсім. Сестра живе там. А я... – зупинився у відповіді Френк.

  – Але ж приїхав з Чикаго, – наполягла вона, вкотре поправляючи волосся. Густе й світле воно постійно спадало їй до очей.

  – Так.

  – Дивно, що тебе так швидко взяли.

  Вони крокували пустим коридором й її слова, здавалось, дістались кожного закутка великої освітньої будівлі. Не бо гучним був голос, а бо... може й був. Френк уявляв її на сцені котрогось театру, поруч з мікрофоном кольору золота й у сукні синій від плечей й до п'ят.

  – Еге ж. Трудовий договір.

  – Який?

  – Не знаю. Мені байдуже. Звідти до туди? – показав він пальцем на довгий ряд класів.

  – Так. Ти тут, я отам, – показала вона долонею за спину собі. – Всі приміщення порожні в нас, – посміхнулась вона. – Це на першому поверсі додаткові заняття, а тут тихо.

  Проте в одному з класів було не порожньо. 
  Від здивування, що він тут не сам, Френк зніяковів:

  – Пробачте, я пізніше зайду, – вибачився він швидко, зачиняючи за собою двері.

  – Так, так... – пробурмотів жіночий голос. – Агов, заждіть! 

  Він знову увійшов.

  – Це ж... у магазині побутових товарів, так? Це були ви? Коли це було... у п'ятницю? в четвер? Я не пам'ятаю.

  – Ще раз вибачте, – повторив Френк.

  – І в срібному озері, точно. Я пригадала.

  – За це не буду вибачатися, – посміхнувся Френк й зачинив двері за собою. 
 

 Думки про Сару супроводжували його з роботи додому. Він кілька разів в уяві пригадував її елегантний танець того вечора й, поруч з тим, дивувався, що вона працює у місцевій старшій школі. Сара виявилась складнішою, аніж... що? Він ж нічого не знає про цю жінку, окрім як її танцю й вміння відлякувати набридливих [Френк себе до цього списку не заносив] незнайомців у магазинах. А ще у неї вправні руки й красиве світле волосся, як у Кері Малліган в 'Драйві'.

 У вівторок вранці, зателефонувавши сестрі з бібліотеки, він вирішив не розповідати поки їй про Сару. Чи то через Марію [з якою вони так і не стали подругами, та але невже повинні були?], чи то бо розповідати нічого було. Хіба ж він ділився думками про всіх жінок з Одрі? Відповідь на це питання скуйовдила його думки. Ділився таки. Але не цього разу, бо... цього разу було інакше? Він щойно розлучився, нехай і не був одружений насправді. Може бо кохав досі Марію? Чи не кохав насправді її ніколи? Та і чому власне вони розійшлись?

  – Привіт, Одрі.

  – Привіт, Френку, – почув він голос сестри й забув про свої думки.

  – Я вже домовився, наступного тижня мене підключать до дротів, й я зможу телефонувати тобі з дому.

  – З дому? –перепитала Одрі.

  – Ага. У Роуз був телефон. Ну як... він досі є, просто треба повернутись до мережі. Будемо розмовляти частіше, якщо хочеш. Я зможу телефонувати в неділю, поговорити з дівчатками. Бо в неділю у них тут вихідний і... ну ти розумієш.

  – Грета хоче бути космонавткою. Сподіваюся, це скоро минеться, бо вона тут будує великий космічний корабель й деякі мої речі вже затягує в чорну діру, – Одрі розсміялась. Френк слідом. – Ти вже працюєш?

  – Вчора перший день.

  – І як?

  – Дивно. Але добре. Знайшов у Роуз велосипед.

  – Що? – здивовано перепитала Одрі.

  – Schwinn Collegiate 1965-го. Думаю полагодити його.

  – Ти ж не вмієш їздити, Френку, – посміхнулась сестра.

  – Угу. 

  – Хоча знаєш, здається, я пам'ятаю його, Френку. Велосипед. Я їздила на ньому, коли ми гостювали у Роуз.

  – Дивно, я чомусь анітрохи... зате знайшов її старі фото й, Одрі, здається мені, що Роуз була заміжня. Ти знала?

  – Френку... Я й Роуз погано знала. Це ти їй телефонував подекуди, а я ні. Шкода, авжеж, але. Та це дивно, мабуть. Цікаво, чи мати знала?

  – Не думаю.

  – Чому?

  Френк притулився спиною до стіни, розглядаючи залу бібліотеки, що виявилась не такою великою, як здалось йому першого разу. Можливо, через довгі полиці з книгами – ті забирали майже весь простір й, чомусь, здавались такими незграбними. І тільки телефони, що попід стіну стояли, виглядали тут на своєму місті. Дивна справа, – подумав Френк, – книги у бібліотеці наче зайві.

  – Френку, чому? – почув він голос сестри знову.

  – У неї багато фото, Одрі. І після одруження на жодному немає нареченого. Це дивно. Відчуття, нібито вони...

  – Жили окремо? – завершила думку сестра.

  – Ну або...

  – Розлучились майже одразу.