6

  У понеділок вранці погода трохи погіршилась. 
  Ще в неділю про це попередили в ранковому випуску місцевої радіопередачі, назву якої Френк не запам'ятав. Вони збираються двічі на тиждень, починають розмову о дев'ятій ранку й півтори години, окрім як про погоду, говорять про місцеві новини чи просто якісь дивні цікаві факти, які відшукали перед ефіром.

  – Знаєш, Джоше, це вже дещо кумедно. Здається, що цьогоріч наш торговий центр таки відкриють, – почався недільний ефір.

  – Та ну, – кинув у відповідь Джош.

  Мабуть, вони разом вже давно працюють й багато спілкуються не тільки на роботі. Може навіть це їм вже встигло набриднути. Може навіть розлучені, – подумав Френк. 
  Йому згадалася стара фотографія, на якій Роуз у звичайній літній сукні й фаті на фоні місцевої церкви. Вона виглядала щасливою там.

  – ... ввосьме, на моїй пам'яті. Ми потроху рухаємось до національного рекорду, Джоше, – ведуча розсміялась.

  Вона часто зверталася до нього на ім'я, – помітив Френк за вихідні, – значно частіше, аніж він її. Можна сказати, що Джош уникає імені своєї співрозмовниці. Чому, Джоше?

  – Котрогось року ми проводили там багато часу, особливо на другому поверсі. Так давно це було... – повільно говорив він, ніби з пам'яті дістаючи свої слова.

  – А на стовпах ти не писав замітки? Там їх чимало було, а може навіть досі.

  – Сходимо перевіримо? – спробував пожартувати Джош.

  Хоча Френк не міг знати, чи жарт то був.

  У вихідні він здебільшого займався прибиранням, посиденьками на горищі й в комірчині, розчищенням доріжок від снігу, розділами Елізабет Гілберт [найбільше йому сподобалася розповідь про бабусю головної героїні – ці речення привели знову до думок про Роуз і її минуле]. 
  Так дивно, – подумав наостанок Френк, – все що у неї залишилось, це минуле.

  Думки перебирались одна за одною, поки руки були зайняті дрібницями. Про Марію. Про Одрі. Про себе. 

  Те, що Френк опинився тут зовсім не дивно – сюди його привели обставини. Те, що Френк вирішив залишитися – дивувало. В першу чергу його самого. Ще кілька років тому він тільки уявляв, як буде, якщо доведеться переїхати у маленьке містечко, де всі знають всіх й йому нікуди буде заховатись, де дивні люди на залізничній станції в'яжуть светр й курять безмірно. 
  Але чомусь велике місто змінилось. Чи то він змінився. Це не так важливо, як те, що широкі вулиці й тисячі вітрин незнайомих місць стали йому чужими. Потроху, метр за метром, вони крали його простір. 
  А може й ні, може навпаки. Що як зараз йому хочеться обмежити простір навколо, аби все було чітким й зрозумілим й мало певний порядок? 
  Чикаго, якщо дивитись здалека, саме таке місто. Але коли покроково занурюєшся глибше в його життя, то, так само поступово, губишся. Тож, можливо, це не так вже й дивно, що зненацька йому захотілось залишитись тут. Чи таки дивно? Розібратися в собі значно складніше, аніж знайти потрібний бар на карті міста. 
  Він досі не знав чи надовго це, чи вже за кілька тижнів, коли будуть готові всі папери, купить білет назад й назавжди покине це містечко. Можливо ніякий це не прихисток, а просто нова забігайлівка на розі вулиць Сентрал і Олд Старс, де він загубиться ненадовго серед незнайомих йому людей, а як тільки вони почнуть впізнавати його обличчя, то одразу ж втече. З єдиною різницею, що тут він може затриматись надовше, аніж один вечір.
  Ще в понеділок, вперше відчиняючи двері будинку Роуз, він був налаштований завершити всі справи якнайшвидше й повернутись в Чикаго до сестри. Але вже до вечора вівторка відчуття полегшення огорнуло його, тож в середу пообіді він знайшов тут нову роботу.

  А тепер, у свій другий понеділок тут, він стояв посеред магазину велотоварів та скейтбордів. Її помітно здалека завдяки яскравій жовтій вітрині, хоч сама будівля й непримітна. 

  – Я знайшов велосипед на горищі, – почав Френк. 

  Продавщиця поправила чорне волосся, недбало зібране вранці у хвостик, й посміхнулась йому у відповідь. На маленькому бейджі дрібним шрифтом ховалось її ім'я.

  – І я майже певен, що це жіночий велосипед Schwinn Collegiate 1965-го року, – продовжив Френк. 

  В крамниці стояв аромат яблучного пирога.

  – Ми планували продавати сноуборди, але не встигли, – відповіла продавщиця, – а н'хай би, Боббі все завалив, інакше тут було б побільше відвідувачів. Може тут і не так багато любителів снігу, але частину з них ми могли б перехопити. Та і наче ж багато...

  Вона сиділа біля вікна. Можливо, любить іноді залізти на підвіконня, коли нікого немає й навчилась вже легко зістрибувати з нього, поки відчиняються двері.

  – Він червоний, велосипед, – продовжував Френк.

  – Угу, продовжуйте.

  – Заднє колесо в гарному стані... хтось затягнув його на горище, мабуть Роуз, але я не певен, чи то була Роуз...

  Тепло й аромат пирога огорнули його, майже обійняли. І тиша. Не було чути анізвуку, окрім його слів й голосу продавщиці.

  – Роуз? – перепитала вона.

  – Це власниця... колишня власниця. Я був на її горищі й знайшов там велосипед й, поки зняв його з горища, хто взагалі придумав там зберігати такі речі?

  – Це практично, взагалі-то. Хоча, можливо, з велосипедом трохи перегнула Роуз. То що з ним? Є інші деталі, окрім заднього колеса?

  – Бракує кількох спиць.

  – На тому ж таки колесі?

  – І на передньому теж. Здається, воно проколоте. Треба перевірити, але потрібен насос й... ну на випадок, якщо таки треба заклеїти, то...

  – Гаразд.

  – І треба змастити ланцюг.

  – Добре, – вона кивала йому відповідь, проте лише зрідка дивилась на Френка.

  – Мабуть, все.

  – Гальма працюють добре? Тріщатка?

  – Що? – перепитав Френк.

  – Передачі пробували переключити?

  – Ні.

  – Ви плануєте їздити? – цілком серйозно запитала продавщиця.

  Насправді, в магазині було тіснувато. Основна частина велосипедів стояла в іншому приміщенні, поруч. Ще трохи поодаль була маленька майстерня.