5

  Зрештою, радіоприймач пропрацював якихось чотири хвилини. Може трохи довше, а може й того менше. 
 Все, що Френк встиг почути, це те, що з наступного тижня погода значно погіршиться й, можливо, ситуація стане близькою до критичної.

  – Снігу буде дуже багато, тому запасайтесь продуктами, теплом і терпінням, – сказав голос з радіоефіру, – але можливо... 

  На тому й все. Ефір скінчився.

  Довелось знову йти в крамницю й купити новий радіоприймач.

  – Ми єдині, хто їх продає, – сказав касир у червоному вбранні, – тож ви купили останній у місті, раджу вам не зламати його найближчим часом, бо хтозна коли нові завезуть, у нас тут таких не роблять, знаєте.

  – Угу.

  В ніч з четверга на п'ятницю хмари чи то розійшлись, чи то розвіялись. Ранішнє світло сонячне розповзлось вулицями міста, проте тепліше не стало. Термометр поруч з вхідними дверима був значно нижче нульової позначки.

  Френк продовжив розбирати речі Роуз. Тільки цього разу не в пошуках нових батарейок для радіоприймача. 
  Виявилось, що Роуз пила багато кави. І любила шоколадні батончики, котрих Френк знайшов більше десятка. Вона зібрала велику колекцію чайників та кольорових тарілок. На одній з полиць недбало більше сотні журналів лежали. Судячи з вигляду, читали їх часто. На різноманітні теми: від кінних перегонів й до велосипедів. 
 

  У маленькій кімнаті, поруч зі спальнею, Роуз облаштувала комірчину, де Френк і знайшов великий ящик зі старими фотографіями й різними дрібничками.

  За переглядом знімків багаторічної давнини він провів кілька годин. На більшості фотокарток Роуз ще була молодою жінкою, високою й красивою, її світле волосся сяяло навіть на чорно-білих фотографіях. Здавалось, містечко, куди вона переїхала багато років тому, зовсім не змінилось з того часу, тільки оце трохи кольоровим стало з часом. І розрослося, авжеж.

  Можливо, справа в зимі. Можливо у часі, що минув, але з роками кімнати цього будинку, – здалось Френкові, – потускніли: судячи з фото, тут колись було багато малюнків [навіть валялись подекуди], сонячного світла й облич. 
  А тепер з'явилась громіздка щелепа дивної люстри. 

  Через фотографії можна було почути сміх й багато розмов у колись людних кімнатах. Френк навіть не брався рахувати, скільки було тут людей, та й залишалось лиш уявляти як часто вони тут бували. Судячи з фото, принаймні кілька разів на рік. Щонайменше, до 1976-го, далі вже рідше.

  На кольоровому зображенні датованому підписом на звороті роком 1978-м, стояла невисока церква, поруч з якою двійко молодих красивих людей обіймались у тривалому поцілунку [вже майже як півстоліття]. 
  Френк не знав, як звали чоловіка поруч з Роуз. Ба більше – він не знав, що вона коли-небудь була одружена [чи дійсно було?]. Варто б розповісти про це Одрі, – подумав він. 
  Роуз була одягнена у червону сукню й фату, а він у білу сорочку й червоні штани. Його руки тримали Роуз за талію, а її долоні охопили його шию. 
  Френк повернувся на кілька сторінок назад й не одразу знайшов чоловіка на інших, більш ранніх фото. Лиш одне було: у 1974-му, коли його обличчя прикрашала акуратна борода, він ховався на задньому плані серед натовпу.

  – Роуз, схоже, любила вечірки, – усміхнувся Френк до себе. Й від власних слів у порожній кімнаті по тілу пробігли мурахи.

  Аби відлякати їх, він увімкнув радіоприймач й повернувся до альбому, гортаючи його ще близько години. 
  Починаючи з 1984-го знімки стали кольоровими у більшості своїй – радше за все, Роуз придбала новий фотоапарат. Щоправда кольорові фото [як наприклад знімок біля церкви] зустрічались в альбомі й раніше, але нечасто. Так само нечасто Роуз клеїла нові фото в альбом починаючи з 1989-го..

  Найбільше його зацікавила фотографія Роуз на фоні місцевої бібліотеки [на звороті: січень 1992-го] з купою книг. Ховаючи волосся під кумедну рожеву шапочку, вона широко посміхалась до фотографа й, в момент знімку, почала піднімати долоню, так що на фото вона залишилась десь на рівні пояса. Можливо, Роуз помітила щось за спиною фотографа, можливо якийсь жарт розсмішив її й інстинктивно вона хотіла прикрити долонею губи [як декілька разів вже робила це на старих фото], але не встигла. Тут Роуз було вже майже сорок два, а його – Френка – ще навіть не було. Одрі тільки вчилась ходили того січня. 
  Він знову згадав сестру й спробував у спогадах знайти останню її посмішку й сміх щирий. На щастя, це було легко. 
  Френк дістав фото з альбому [довелось повозитись, щоб забрати його від цупкого паперу] й поклав альбом на полицю, ящик з іншими дрібницями заховавши назад до комірчини. Він знав тепер, що це фото буде його улюбленим тут, що в ньому є неосяжна кількість найстійкішої в світі магії, назву якій досі ніхто не зміг дібрати. Френк також не брався за цю справу.

  – Чому у найважливіших речей найменше місця? –подумав він на мить, але швидко забув про своє питання.