4

  – Одрі... алло.

  – Алло, Френк. 

  Голос сестри, що звучав тихо й трохи монотонно, діяв на Френка заспокійливо, нехай навіть не завжди він помічав це.

  – Уявляєш, у них тут дві бібліотеки. Північна й південна. Північна майже поряд з озером...

  – Тебе це дивує, Френк? – посміхнулась Одрі.

  – Та ні. Так чи інакше, у них безкоштовні дзвінки тут.

 Френк роззирнувся, аби поглянути, чи ніхто цього не почув. 
 Дівчина років двадцяти набирала номер на сусідньому телефоні. Здалось, їй абсолютно байдуже загалом до того, що відбувається навколо, й до Френка зокрема. Більше нікого не було.

  – У них тут немає кабінок, просто кілька телефонів стоїть собі поруч й до будь-якого підходиш, ну і... ти зрозуміла, – описав Френк.

  – Як справи? – запитала сестра.

  – Я знайшов роботу.

  – Що?

  Голос Одрі звучав здивовано.

  – Ну... роботу.

  – Френк, це жарт такий?

  – Не розумію тебе, Одрі.

  – Це я тебе не розумію, – вона зробила паузу, глибоко вдихнула й продовжила, – ти ж повинен був розібратись з документами й виставити будинок на продаж, Френку.

  – Як діти?

  – У школі. Аліса вчора сказала, що хоче стати супер-пупер зіркою, а Грета увесь вечір малювала сніжинку.

  – Супер-пупер?

  – Ага.

  Обидвоє розсміялися.

  Дівчина поруч так і не змогла додзвонитися й поклала слухавку. Тепер вона просто сиділа біля телефону й гортала книгу.

  – Марія поїхала, – продовжила Одрі.

  Френк відчував, може навіть знав, що це станеться.

  – Куди?

  – Нью-Йорк, здається.

  – Ми розлучилися, тож...

  – Ви й не були одружені, Френку.

  – Не були, – визнав він. –  Ну нехай. Мені треба здати читацький квиток Роуз й полагодити її радіоприймач. Чи то новий купити. Бувай, Одрі.

  У приміщенні бібліотеки було майже порожньо, якщо не рахувати книги, кілька рослин, молоду дівчину поруч з ним [і ще кількох відвідувачів] й жінку, що формуляри заповнює.

  – Можете користуватись поки цим, якщо ви тут ненадовго, – запропонувала вона.  

  Від багатьох написаних слів на її пальцях залишились сліди, а на сорочці хтось вишив ім'я, щоправда таким дивним шрифтом, що Френк не зміг розібрати літери. Може то і не ім'я було. 
  Врешті, полишивши спроби прочитати слово, він погодився з дівчиною:

  – Отже наступного разу, так? – запропонував Френк. 

  Вона у відповідь кивнула. 
 

  Разом з читацьким квитком Роуз у Френка залишилась й недочитана нею книга. Дивно буде почати й також не завершити її, це вже буде схоже на якесь прокляття, – промайнула в його голові дивна думка. Так, нібито, Елізабет Гілберт його особиста боржниця. Чи то радше він її боржник й мусить тепер прочитати все [бажано навіть те, що окремим шрифтом друкує видавництво], аби зняти прокляття. Хоч би хороша була книга, – подумав він, разом із тим дивуючись таким думкам у своїй голові, адже ще кілька років він і близько про таке не думав, а тепер... – хоч би...

  – Хороша книжка, еге ж, – почув він поруч жіночий голос, щойно вийшов з бібліотеки.

  – Що?

  – Та книга твоя, осьо! 

  Френк, озирнувшись, побачив знайоме жіноче обличчя. 
 Дівчина зняла шапку, золотаве її волосся розсипалось.

  – А... ти. – Пригадав він дівчину, що поруч стояла, поки він розмовляв з Одрі.

  – Я. Кажуть, схожа на сестричку Фаннінг. А ти?

  – Я ні.

  – Про мене що скажеш?! 

  Дівчина розсміялась й знову вдягнула шапку; тепер вона здавалась навіть молодшою за двадцять. Френк роздивився її одяг – фіолетову куртку, з-під якої виглядав такого ж кольору светр, широкі джинси й важке на погляд взуття – й, спробувавши проігнорувати ситуацію, пішов далі.

  – Агов, стій! – гукнув голос позаду. – Я можу допомогти.

  Френк зупинився.

  – Я просто підслухала... ну, випадково почула, що тобі потрібен новий радіоприймач, але я знаю кращу ідею.

  – Нові батарейки я вже пробував, – іронічно посміхнувся Френк.

  – Ну й телепень... – вигукнула дівчина й одразу приклала долоні до рота, – ой, не те бовкнула, вибач, мої думки такі швидкі й вилітають раніше, аніж я їх зупиняю... але я не про це... та зажди, ти завжди так швидко ходиш? Мені доводиться трохи бігти, тут бляха так слиз... чоооорт! 

   Важке взуття дівчини в одну мить повисло у повітрі, а в наступну вона вже лежала на вкритому льодом асфальті. 
  Френк розгубився. Звідкись навіть взялось відчуття, нібито це його провина. Мабуть то було через дивний погляд дівчини з золотим волоссям.

  – Твоя шапка, до речі, де вона...  – пробурмотів Френк до себе, допомігши їй піднятись.

  – Отам подивись... – кивнула вона позад себе. – Я Лілі, між іншим. А ти хороший чоловік, міг мене покинути тут замерзати. Я, авжеж, ставши сніжною... чи до льодовою? Чуєш, як правильно? Льодяною? Ну не суть, я б наклала на тебе закляття й ти б назавжди залишився у цьому місті.

  – Та я тільки приїхав.

  – Мій брат ремонтує такі штуки. Тож ми можемо піти до тебе, взяти твій радіоприймач й віднести моєму брату, – нарешті поділилась своїм планом Лілі.

  – Я Френк.

  – Ей, ти куди...

  – Радіоприймач, ти ж сама сказала.

  Дорогою Френк думав про розмову з сестрою. Про муніципалітет, котрому потрібно кілька днів, аби розібратись з паперами. А потім ще дні, аби розібратись з іншими паперами, але цього разу треба буде робити нові папери, бо старі вже не підійдуть, а разом з тим зібрати ще паперів... вони самі це можуть зробити й зроблять, але треба буде подавати кілька запитів, а це все займе час. А тоді треба буде знову чекати, коли все завершиться, бо такий вже у них порядок – трохи більше часу, будь ласка, нікуди не поспішайте, заварюйте сотню порцій своєї кави. Отакий короткий план: спочатку папери, потім папери, потім інші папери, а потім чекати на дозвіл, а це вже може затягнутися надовше. Але всього цього він не сказав Одрі. Може іншим разом. Треба буде телефонувати ввечері, або вихідного дня, коли Аліса й Грета будуть вдома й можна будет трохи поговорити й з ними. Супер-пупер зірка...