2

   – Переїзд не був запланований але планувався, – завершив коротку розповідь Френк.

   – Дивно звучить, – почув він у відповідь. 

   – Так і є.

  Але пояснити це Френк не міг ні собі, ні чоловікові навпроти. 
  Та той і не слухав насправді. Перекидався словами то з тим, то з іншою, наливаючи й забираючи пусті тари. Такою вже була його робота останні сім років з дня відкриття "Сілвер Лейк".

  Місце під срібною вивіскою, – часто так називають його місцеві, – подобається з першого погляду. 
  Дивна справа, але ще навіть до відкриття "Сілвер Лейк" набув популярності в розмовах про знану в місцях здешніх атмосферу. Просто бо хтось боквнув, що вибрано було насправді гарне місце й зовнішній фасад чудово вписується у містечко. 

Власне, місце справді було приємним й таки мало свою атмосферу легкості й тепла.

  – То чого ж ти переїхав? – запитав чоловік навпроти.

  – Насправді, я хотів переїхати...

  – О так, Генрі, давай сюди свій стакан і вали нахрін вже.

  – Просто не очікував, що сюди, – продовжував Френк.

  – Агов, Сара, тобі ще довго там?

  – Три хвилин, бляха, три хвилини! – почувся жіночий голос.

  – Велике місто, знаєш...

  – О знаю, знаю, друже, авжеж... так, так, вже наливаю... а вам що? три пляшки, а не обсеретесь, містере?

  – Я б попросив... – почав Френк.

  – Що? Ти теж хочеш три пляшки віскі? – чоловік за стійкою говорив майже безупинно, постійно дивлячись то на Френка, то на інших людей й інколи важко було зрозуміти до кого він звертається. – Так, так, зараз несу, але це під твою відповідальність, якщо до мене прийдуть з муніципального й скажуть, що моє віскі гівняне і недостатньо гаряче й ти, падлюка, замерз десь на вулиці, то я скажу, що то просто у тебе вже... агов, падла, не лізь на стійку, чуєш? Та х•я тобі лисого, старий, а не мого віскі! – чоловік за стійкою перейшов на крик, хоча до того його голос був спокійний й навіть лагідний. Як голос радіоведучого дитячих програм. Він взяв однією рукою за комірець, а другою рукою за залишки волосся чоловіка, котрий щойно намагався видертись на прилавок й стягнути з бару якийсь алкоголь [чи просто хотів танцювати, хтозна вже], й потягнув його до виходу.

  Цікаво, – подумав Френк, – чи існують взагалі дитячі програми на радіо? Чи то тільки спогади його залишились про них?

   – Я сяду отам, – кивнув Френк. Здалось, ніхто не звернув на нього увагу, але у відповідь прозвучало: 
 

  – Так, задля вашої ж безпеки. Наступного разу я обов'язково дослу... твою мамцю я мав, козел, завали своє гризло й вали звідси! Щоб я тебе до червня не... ох, вибач – повернувся він до Френка, – це я не тобі, твою мамцю я не чіпав... а твою чіпав!... отам присядьте, будь ласка, я принесу вечерю. За рахунок закладу, ага... а ти пішов звідси...

  – Чарлі рідко такий, – сказав хтось поруч. –  Еге ж, головне не порушувати головне правило бару.

  – Головне правило бару? – перепитав Френк.

  – Насправді єдине правило бару, – продовжував говорити поруч з ним молодий хлопець. Від алкоголю його обличчя почервоніло, а слова стали швидшими й незграбрішими. – Хоча, знаєш, то і баром назвати не можна...

  – Не можна баром назвати? – почувся здалля голос Чарлі.

  – Ну знаєш, головне не лізти на стійку сюди. І алкоголь не красти. Ну можна, авжеж, це не так й страшний гріх, як ото на стійку, бо тоді Чарлі, – хлопець замість слів скорчив гримасу злості. – Ну, ви не грішіть, добре?

  – Ага.

  – Сара! – гукнув знову Чарлі.

  – Що?

  – Три хвилини?

  – Так! Ще три хвилини!

  Чарлі розвів руками.

  – А ти не місцевий, так? – запитав він у Френка.

  – Ні..

  – А, точно ти ж щось там про переїзд говорив, вибач.

  – Та нічого... а у вас тут є телефон? – нарешті пригадав Френк причину зайти до срібного озера.

  – Так, але він того... гигнув, друже.

  Біля вікна заклад відчувався дешо іншим. Подалі від Чарлі й шафи з алкоголем це місце несподівано перетворювалось у затишне кафе. Стало чутно музику, яку він не міг розібрати ще хвилину тому; подекуди посмішки й розмови тутешніх створювали ту саму знану місцеву атмосферу. 
 Під ліхтарями на вулиці видно було, як пришвидшується поривчасто вітер, як іноді хтось повз проходить.

  Сара з'явилась за три хвилини. Світле коротке волосся ледве торкалось шиї. Рожевий фартух, під колір її помади, з емблемою срібного озера їй личив. Її рухи були легкими й швидкими. Вона рухалась в такт музиці, подекуди трохи танцювала, подекуди тільки танцювала й, якщо Чарлі не було поруч, всі чекали допоки Сара повернеться до обов'язків. Якщо ж він був поруч, то робив роботу за двох. А тоді вона кидала танцювати, як нібито хтось вимикав це у її голові, й поверталась до роботи. Як і Чарлі, перекидалась кількома слова то тут то там, але ні з ким не розмовляла насправді.

  – Run deep, run wild, – читав на її губах слова відомої пісні Френк.– I, I follow you deep sea, baby. 
 Її руки малювали у повітрі химерні форми; тіло, як старий рибацький човен у тихому морі, легенько погойдувалось в такт музиці.

 Френк усміхнувся.