1

  Варіант працювати шкільним прибиральником з'явився майже випадково.

  Спочатку, – в середу вранці, – якийсь рудий чоловік з місцевого муніципалітету порадив Френку пройтись до тутешнього озера, мовляв:

  – Точно щось має знайтися.

 Але виявилось, що взимку там робити нічого. Більшість робітників сидять вдома [чи деінде], допоки не розтане лід.

  – Треба чекати до весни, – одразу відповів інший рудий чоловік. Він зустрів Френка у великому складському приміщенні, повсюдно заставленому дерев'яними й металевими ящиками, інструментами й яхтами, що їх тут зберігали й обслуговували в цю пору.

  – Он як, – кивнув Френк.

  – Промислового вилову риби у нас немає. Тож, насправді, й навесні роботи тут не так так багато. Але можеш прийти до мене щойно розвесниться, – рудий чоловік дістав цигарку, зробивши паузу між реченнями. – Нічого не обіцяю. В техніці тямиш? 

 З іншої кишені він дістав велику червону коробку сірників Крікет й запалив цигарку.

  – Нє? – затягнувся він у відповідь на кивок Френка. – Прикро. Ремонтувати влітку доводиться часто.

  – Угу.

  – Можеш ще сходити до старого Грінстера, – з цими словами рудий чоловік обачно посміхнувся, натякаючи, що Френку вже час.

 Старий Грінстер насправді не такий вже й старий. Принаймні з вигляду, – подумав Френк. 
 Так чи інакше, а роботи і в нього не знайшлось. Проте Герберт Грінстер не промайнув нагоду переповісти коротку історію свого життя, котра почалась п'ятдесят сім років до того дня.

  – О так, так! У мене сьогодні день народження, чорт забирай, – розсміявся чоловік.

  – Чи могли б ви не...

  – Не що? Знаєш, коли я тільки-но народився, ми жили не тут... а набагато південніше. Перші п'ятнадцять років я знав тільки про засмагу, аж ніяк про сніг і ці кляті морози. Уявлення не маю, як їм захотілось сюди переїздити.. ну як, я авжеж знаю чому батьки переїхали, але досі не розумію. Він спочатку сам працював, батько мій... о, то були такі часи, але тривали не довго, бо вже за кілька років мене відправили у Ванкувер. Запитаєш мене навіщо? Запитай!

  – Мабуть, вчитись.

  – Так! Але навіщо? – голос Грінстера ставав дедалі гучнішим, що більше він говорив. – Всім вже тоді було зрозуміло, що батькову справу буде доручено мені, й я успадкую її з усіма тачанками, бляха.

  – Будь ласка...

  – Немає у мене роботи, хлопче, пробач, не проси. Але, можливо, тобі пощастило, бо днями тут помер старий Чарльтон...

  – Пощастило? 

 Грінстер ніколи не підбирав слова, й навіть опісля сказаного ніколи особливо не панькався. Слово ж не пташка – вилетіло й щасти йому, казав Грінстер. Були й інші фрази про слова, які він говорив подекуди. 
 Якось у Сілвер Лейк сказав: слово не шльондра, на тверезу не знайду. 
 Так і отримав по пиці від одного нещодавно приїжджого. Про це він теж полюбляв розповідати.

  –Ну так... він у школі працював, прибиральником, друже. Як тебе звати, до речі? То осьо й місце для тебе може звільнив. Якщо тільки вони вже когось не взяли на те місце. Ну ти ж знаєш, брудні класи чистими не бувають... ой чекай, святе місце...

  – Ага, – посміхнувся Френк.

  – Що ага, звати тебе як?