Серія 18. Коридор сновидінь

Тієї ночі Марк прокинувся від власного крику.

Він сидів на ліжку, тремтячи, мокрий від поту, і не міг зрозуміти, де реальність, а де сон. Перед очима все ще стояло обличчя — чиєсь чуже, але водночас дивно знайоме, з очима, повними порожнечі, і губами, що шепотіли одне-єдине слово:

— Двадцять три... двадцять три... двадцять три...

Поруч заметушилася Ліна, увімкнула світло, присіла поруч.

— Що? Що сталося?

Він дивився на неї і не впізнавав. Секунду — чи вічність? — перед ним було чуже обличчя, з очима без зіниць, із ротом, розтягнутим у хижій посмішці. А потім морок відступив, і він побачив звичайну Ліну — стривожену, реальну, живу.

— Я бачив сон, — прохрипів він. — Але це був не мій сон. Це був чийсь інший.

— Що значить — не твій?

— Я був у коридорі. Довгому, нескінченному коридорі з дверима. Тисячі дверей, і на кожній — число. Різні числа, але я знав: за одними дверима — 23. І я маю їх відчинити. Але коли я підійшов, двері відчинилися самі. І звідти на мене дивилися вони.

— Хто?

— Люди. Тисячі людей. Усі, кому сниться число 23. Вони стояли й дивилися. І шепотіли.

Ліна мовчки обійняла його, притулила до себе. Її тепло повертало до тями, витягувало з того липкого жаху, що все ще тримав його за горло.

— Це просто сон, — прошепотіла вона. — Просто сон.

— Ні. Це було надто реально.

Він підвівся, підійшов до столу. І побачив її.

На столі, посеред розкиданих паперів, лежала касета.

Вона була старою, потертою, у пластиковому футлярі, що тріснув на одному з кутів. На футлярі не було ні наклейки, ні напису — тільки ледь помітна подряпина, що утворювала число 23. Але цього разу касета була іншою.

Вона пульсувала.

Ледь помітно, ледь чутно, але пульсувала — ніби всередині билося чиєсь серце.

Марк обережно взяв її в руки. Вона була теплою, майже гарячою. Він підніс її до вуха — здалеку долинав ледь чутний шепіт, тисячі голосів, що перепліталися в неймовірний, майже музичний хор.

— Сни... сни... сни...

Він увімкнув касетник, вставив касету, натиснув «Play».

Шепіт стих. На мить запала тиша — така глибока, що у вухах задзвеніло. А потім почувся голос.

Глибокий, заспокійливий, гіпнотичний — такий, яким зазвичай розмовляють психотерапевти під час сеансів регресивної терапії. У ньому була сила, впевненість і легка втома людини, яка знає більше, ніж хоче знати.

— Мене звуть Віталій, — сказав голос. — Я — дослідник снів. Кандидат психологічних наук, автор кількох монографій, засновник центру сновидінь. Двадцять три роки тому я почав записувати сни своїх пацієнтів.

Пауза. Чутно, як він перегортає сторінки.

— Спочатку це були звичайні сни. Побутові, дивні, страшні, смішні — усякі. Я аналізував їх, шукав закономірності, писав статті. Але потім я помітив дещо дивне.

Голос став тихішим.

— Щоразу, коли наставало 23-тє число, всі сни моїх пацієнтів ставали однаковими. Абсолютно однаковими. Їм снився коридор з дверима, на яких написано число 23. І за кожними дверима — хтось, хто чекає.

Пауза. Важке дихання.

— Я думав, це збіг. Перевіряв ще й ще. Але щоразу — те саме. 23-го числа всі бачили один і той самий сон. Усі — незалежно від віку, статі, професії, місця проживання. Вони описували той самий коридор, ті самі двері, те саме число.

Голос Віталія затремтів.

— Я вирішив провести експеримент. Сам ліг спати 23-го числа, налаштувавши себе побачити той самий сон. І я побачив його. Коридор, двері, число 23. Я відчинив одну з дверей. За ними сиділи ви. Усі ви, хто колись чув про число 23. Ви дивилися на мене і казали: «Запиши це на плівку. Вони мають знати».

Клацання. Запис обірвався.

Марк сидів, дивлячись на касетник. У вухах усе ще бринів голос Віталія — гіпнотичний, заспокійливий, але водночас сповнений такого прихованого жаху, що перехоплювало подих.

Поруч заворушилася Ліна.

— Ти чула? — запитав він.

— Так. Він бачив нас уві сні.

— Він бачив усіх, хто має мітку.

Вони перезирнулися. У кімнаті запала тиша, яку порушувало тільки цокання старого годинника на стіні. Марк машинально глянув на циферблат.

3:23.

Знову це число.

Він підвівся, підійшов до вікна. На вулиці йшов сніг. Нічна тиша. Звичайне життя тривало, не знаючи про те, що десь у цьому місті є людина, яка бачить сни всіх, кого позначило число 23.

— Треба знайти його, — сказав він. — Віталія. Дослідника снів.

— Минуло 23 роки. Він міг померти. Або зникнути.

— Або досі бачить той самий сон щоночі.

Він повернувся до столу, взяв касету в руки, підніс до світла, намагаючись роздивитися крізь пластик. Там, усередині, була звичайна магнітна стрічка. Але він уже знав: нічого звичайного в цьому архіві не буває.

Ліна сіла за комп'ютер, почала нишпорити в інтернеті. Марк знав: вона шукатиме, поки не знайде. Вона завжди знаходила.

За вікном сіріло. Ранок наближався.

А у вухах усе ще бриніли слова Віталія: «Сни — це не просто картинки. Це портали».

Вони знайшли Віталія за три дні.

Ліна перерила купу сайтів, форумів, архівів, поки не натрапила на статтю в науковому журналі двадцятитрирічної давнини. Журнал називався «Психологія сновидінь», і стаття була на першій сторінці, з портретом автора.

«Феномен колективних снів: дослідження Віталія Громенко».

Марк почав читати вголос:

«Доктор психологічних наук Віталій Громенко представив сенсаційне дослідження, в якому стверджує, що існує феномен колективних сновидінь, пов'язаних з числом 23. За його даними, 23-го числа кожного місяця тисячі людей по всьому світу бачать один і той самий сон — коридор з дверима, на яких написано число 23. Громенко вважає, що це явище потребує подальшого вивчення».

Далі — кілька абзаців тексту, інтерв'ю з пацієнтами, графіки, діаграми. Але найцікавіше було в кінці.